Громада Приірпіння

Автор: Ігор Домбровський

Удруге за тиждень ми змінюємо локацію.

Я пішов добровольцем до мотобригади. Її інколи називають моторотою. Нас забрали до Білої Церкви. Тренувались на Половецькому полігоні.

Там навчались на техніці, яка потрібна нам для виконання бойових завдань, стріляли з усіх видів зброї без обмежень. Не було такого, що був брак набоїв чи ще чогось.

Хлопці на навчанні відпрацювали непогано.

Далі нас перекинули до Житомирського навчального центру. Він доволі відомий. Там відпрацьовували злагодженість дій між підрозділами.

“Я їхав якось до Житомира. телефонував Домбровському – питав, що брати. Він попросив заїхати до сестри і забрати його теплі речі та ліхтарик. сказав, що більше не треба нічого. Ну я ж не поїду з порожніми руками. У мене мати в Житомирі живе. Ми напакували сала, консервації. Але Ігореві до КП було йти півтори години. Я не міг чекати, бо мав зустріч,” – розповідає коцюбинчанин Андрій Скіпальський.

“Так я хотів те все залишити на КП, але ігор сказав, що з їжі нічого не візьме, бо сам їсти не буде. Це не по уставу і не по козацьки. Довелось лишити тільки ліхтарик і теплі речі. Все решта повіз назад. Він ж принциповий, ви ж знаєте,” – додає Скіпальський.

Наприкінці минулого робочого тижня нас передислокували до Запорізької області.

Тут стояли в режимі очікування. Готові реагувати на ситуацію. Бойовий дух у хлопців нормальний. Багато чоловіків обурені бездіяльністю влади на Сході і переконані, що перші ж кроки сепаратизму треба було придушувати одразу.

Для держави сепаратизм — це найбільша загроза.

Треба було відстоювати Крим. Але всі розуміють, що навіть якщо їх відтіснити, то тут бандити нікуди не дінуться і далі вестимуть у державі свою підривну роботу.

Треба було кожен рік незалежності працювати над розвитком відчуття ідентичності у всього народу. Але доводиться ідентиність гуртувати тепер — проти зовнішнього ворога.

Хлопці рвуться зустріти ворога, зайняти оборону й захищати українську землю.

Зараз збираємось змінити місце дислокації. Часу обмаль, і телефони нема де зарядити. Можуть бути перебої зі зв’язком.

Зі мною є Артем Чемерис, ірпінець,  та Іван Сацік — бучанин. Якщо Артем Чемерис встигне переслати якимось чином фото з місця подій для редакції Сайту громади Приірпіння — буде добре.

Більше повідомити не можу. Маю бігти.

(Домбровський пішов, передавши слухавку землякові Саціку — прим. ред.)

“Я з Бучі. 30 років від роду. Прийшов добровольцем. Дух бойовий. Зараз відбуваються збори роти. Жодних проблем не буде. Далі, ніж зайшли, — не зайдуть.

Передаю вітанні рідним. Дітей, на жаль, не маю, ще не одружений, але сподіваюсь — все ще попереду”, — розповідає Іван Сацік із Бучі, який покинув юридичну практику, аби захищати Батьківщину.

“У нашій роті нас було шестеро. Трьох офіцерів перевели на командні посади. Залишилось нас, відповідно, троє. По інших ротах теж є земляки: з Ворзеля, з Коцюбинського, з Клавдієво, з Бабинців… Наш регіон представлений дуже широко…” — додає Іван Сацік.

(“Одна хвилина готовності!” — чути чийсь крик під час телефонної розмови — прим. ред.)

“Перепрошую. Все. Техніка завелась. Слава Україні!”

ОНОВЛЕНО:

Увечері нас заблокували в Донецькій області біля населеного пункту Володарське. Нашу колону оточили хлопці спортивної зовнішності, було кілька старших людей напідпитку і пару жінок.

Коли ми прорвались і від’їхали, вони нас супроводжували на машинах. У менших селах є люди, які нас підтримують. Чоловік був на трасі з кавою, чаєм, казав, що він так стоїть постійно і зустрічає наші колони.

Зараз, зранку 14 квітня, ми підремонтовуємо техніку, сушимось, відігріваємось, їмо і намагаємось трохи поспати.

Автор: Ігор Домбровський, заступник командира роти механізованої бригади