Громада Приірпіння

Фронтмен “Другої ріки” Валерій Харчишин повернувся з Італії. Симптоми у нього такі ж, які виявляють під час захворювання на коронавірус. Він живе в Приірпінні. Викликав швидку. І його з підозрою на коронавірус повезли… до Білої Церкви. Він просив, аби везли в Київ, бо це ближче і там можна пройти тести. Але у нас є адмінтерустрій. Він важливіший за долі людей. Важливіший за життя людей. Привезли в Білу Церкву. Там тестів спершу не виявилося. Історія ще та.

Саме про це я і говорила на підкомітеті Верховної Ради ще на початку лютого, коли розглядали питання приєднання Коцюбинського до Києва. Про медицину, адмінтерустрій і селище Коцюбинське – анклав, який вкраплений в Святошинський район столиці.

Я розповіла про те, як везла свою 6-місячну дитину у швидкій з Коцюбинського через Київ у Ірпінь. І це добре, що вночі, а не тоді, коли весь пасажиропотік їде додому в Ірпінь й ми могли стати в заторі… Як і Харчишин, я тоді просила везти туди, куди ближче, – до Києва. Це було 8 років тому. Але коли ти в швидкій, ти маєш чітко розуміти: не адмінтерустрій для тебе. Ти – для адмінтерустрою. Крапка. Іншого бути не може. Змінюються Кабміни, склади парламентів, місцевих рад, але поки аксіома: ти для адмінтерустрою, а не адмінтерустрій для тебе – незламна.

Через кілька днів після мого виступу на підкомітеті у мешканки селища Олени Вовченко був інсульт. Це така неприємна річ, коли час грає не на твоєму боці. Так от її повезли з Коцюбинського, через Київ, через Ірпінь у Бучу… Тобто через ТРИ громади в четверту і в переліку транзитних громад – Київ. Київ був першою громадою, куди заїхала швидка. Ми анклав. Далі швидка повернула на Ірпінь і в Бучу. Людини більше нема. Вона померла. Я про це писала.

І це мало б бути сигналом… Але це для країни з десятками мільйонами населення просто стало статичтиним -1. Завтра таким -1 можу стати я, моя дитина або той, кого везуть з підозрою на коронавірус. Тобто кожен з нас може стати цією простою одиницею статистики. Поки не торкнулося тебе чи твоєї сім’ї, чухраїнці живуть величним: “Якось то воно буде!”

Крім амбулаторії був в громади стаціонар. Ми билися, щоб його не закривали і розвивали як вторинну ланку… Але закрили. Влада Ірпеня інвестує в парки і лавки. Це фотозона перед виборами. У нас залишилася первинна ланка, яка має злиденне фінансування. Але нас переконують, що анклав може бути самостійною ОТГ. З ким об’єдналося Коцюбинське в одну об’єднану територіальну громаду? З самим собою. Маразм, але факт. В селищі кілька вулиць і ми їх об’єднали в одну спроможну ОТГ при злиденному бюджеті, обмеженій території і відсуності інфраструктури.

Я не Харчишин. І не можу так красномовно, як він, дозволити собі сказати: “Я лише хотів спитати – хто ти, блRдь, той розумнику логістичних наук…??? Який кліщ укусив тебе і уповноважив на таке рішення? Чи дивився ти хоч раз на карту області?…  Хто ти, довбню? Перепрошую, може довбине…”

Але цитувати можу. Я дуже хочу, щоб ті, хто приймають рішення відкрили карту. Це не важко. Зараз вже навіть в кіоск не треба бігти. Можна з мобільного.

На мапі чітко видно: селище вкраплете в Київ, є анклавом, дороги ведуть ТІЛЬКИ в Київ. На область дороги нема. По ним і їдуть швидкі.

Я дуже хочу, щоб ті, хто приймають рішення, усвідомили, що в моєму селищі, де я мешкаю лише первинна ланка медицини. Що швидка з анклаву їде в Київ в везе чорть і зна куди, але не туди, куди можна оперативно доставити людину, щоб вона вижила і вилікувалася.

Харчишин зараз в приватній лікарні. У мене після того випадку з дитиною – страховка і на мене, і на дітей. Я більше не граю з адмінтерустроєм в “рускую рулєтку”. Моя швидка по страховій пропонує мені виключно найближчі – КИЇВСЬКІ – лікарні. Дивно, правда? Чого б не провезти через три громади в четверту чи за 100 км в Білу Церкву?

Тільки біда в тому, що не всі можуть собі дозволити приватну клініку чи по страховій поїхати в столичну клініку, бо страхова не буде везти вас за 100 км, коли клініка поряд і ти з Коцюбинського виїздиш одразу в Київ. По-іншому діяти безглуздо. Але це ж страхова. Бізнес. А то держава. Це два різних світи в доцільності прийняття рішень. Бізнес – клієнтоорієнтований. Держава не була і не є орієнтованою на інтереси і сервіс для громадян.

Світ говорить про те, що ми не впораємося з коронавірусом так швидко, як хотілося б. А я в комітеті парламенту говорила про те, що в мене є мій інтерес у боротьбі за приєднання до столиці. Ми хочем, щоб швидка везла нас з анклаву у Київ. Ми хочемо, щоб, будучи вкрапленити в Святошинський район Києва, до нас їздив комунальний транспорт. Ми хочемо, щоб у нас діяв не міжміський тариф на перевезення, а міський. Ми не хочемо стояти як другий сорт в черзі в садки, коли іногородніх опускають вниз. Ми єдиний анклав в Києві, по суті спальний район Києва і ми щоранку їдемо на роботу в Київ. Там залишаються наші податки, які на нас не працюють.

Київрада за те, щоб нас приєднали. Кличко за і він офіційно звернувся до Кабміну і профільного комітету. Слово за ними.

А наразі ми стали тупо заручниками забудовників, які через нас хочуть добратится до столичного Біличанського лісу. Тіки тепер ставки вищі. На кону не лише ліс. З боку громади вже може бути не – 1. У світі пандемія.

Реформа децентралізації, яка говорить про НЕРОЗРИВНІСТЬ територій. Але це з розряду: “Пусть гаварят”. Де-факто: кусок області буде вкраплений в місто Київ. І з дірявим бюджетом, без вторинної ланки медицини нас визнали самостійною і спроможною ОТГ.

І тут краще, ніж Харчишин не скажеш: “Який кліщ укусив тебе і уповноважив на таке рішення? Чи дивився ти хоч раз на карту області?”

Коцюбинський, на честь якого назвали наше селище, написав твір: “Дорогою ціною”… Так от коли люди платять за інтерес громади 10 чи 20 роками життя – ціна дійсно дорога. Коли людей б’ють і палять машини – то ціна зростає. Ти йдеш вагітний першою і другою дитиною з жорстким токсикозом і простестуєш. Вимагаєш.

Діти вже виросли. Покаталися в швидких, ризикнули життям, і нічого не змінилося. І ти не зміг для них вигризти іншу реальність. Просто через те, що хтось не подивився на мапу і не прийняв вчасне рішення, ми втрачаємо людей, яким медицина могла б допомогти. Тому надзвичайно дорогою ціною відхаркується чинний адмінтерустрій для коцюбинчан.

А може, хтось дивився на карту і свідомо робить те, що робить, бо цінність життя дітей, дорослих нижча, ніж вигода для ірпінських забудовників, які тримають регіон в облозі. Дорогою ціною… Надзвичайно дорогою дається нам наш шлях…

Авторка: Ірина Федорів, журналістка і мешканка селища