Громада Приірпіння

Корінні бучанці благають про захист та відновлення їхніх Конституційних прав!
21 жовтня відбулося нахабне захоплення садиби, якою родина володіє 108 років. Ще з кінця 90-х років одна унікальна бучанська родина намагається приватизувати свою земельну ділянку, якою володіє понад століття!

Ця справа стала справою честі для онуків та правнуків – зберегти садибу, яку придбав їхній дід та прадід Микола Іванович Дужкін ще 1912 року, про що у них збереглося свідоцтво купівлі-продажу з тих далеких років.

Неодноразово родина зверталася до Бучанської міської ради та особисто до Анатолія Федорука з проханням надати їхній родинний маєток у приватну власність, адже залишилося багато онуків та правнуків , які хотіли зберегти садибу такою, якою вона була у первісному вигляді, зберегти ліс, як пам’ять про діда, яким вони пишаються й дехто ще пам’ятає.

Навіть конструкцію будинку вони не хочуть змінювати, намагаються відремонтувати його, щоб не змінити стиль та дух будівлі. Пам’ять про їхніх предків для них дорога.

Онука Дужкіна Ольга Євгенівна розповідає, що дід був дуже освіченою людиною. Закінчив два університети – Київський та Варшавський. Був юрисконсультом на південно-західній залізниці. У віці 27-ми років придбав садибу в Бучі у поміщика Василя Красовського монетами з чистого золота.

Потім був навіть старостою, раніше це називалося “глашатаєм” в Лісовій Бучі. Ольга Євгенівна розповідає, що за часів дідового головування Буча поділялася на Лісову і Польову. Так от дід був головою Лісової Бучі. Був добрим батьком та чоловіком. Онука знайшла листи діда, написані до своєї дружини Ганни (у дівоцтві Покровської), сповнені ніжності та любові, тому онуки та правнуки вважають справою честі захистити пам’ять про діда – родинний маєток.

Микола Дужкін мав сина та доньку, багато онуків. Протягом багатьох років з настанням весни вся велика родина приїздила в Бучу. Й там всі разом жили до пізньої осені. Потім хто куди роз’їжджалися: онуки й діти – до Києва, старші залишалися в садибі. Вони зберігають теплі спогади один про одного і про час, прожитий разом.

Коли Україна стала незалежною, вони з надією звернулися до керівництва міста аби вже за сучасними законами отримати у власність своє майно, яке залишив їм дід. Але щоразу звернення до очільників міста зазнавало поразки, щоразу вони отримували відмову. Керівництво Бучі не бачило підстав для надання їм їхнього спадку у приватну власність. Звернення до Ірпінського міського суду теж мало негативний результат, ухвала суду була не на користь родини. Але звернення до Апеляційного суду Київської області було переможним для Дужкіних.

Колегія суддів судової палати з цивільних справ 14 березня 2012 року своєю ухвалою визнала, що ця родина має право на свій спадок, а щоб ніхто не відібрав землю, поки родина шукатиме шляхи її законної приватизаціі, на землю навколо будинку площею 0,7582 га накласти арешт.Так родина трохи заспокоїлась й чекала на більш сприятливі для себе часи.

Та сталося зовсім навпаки. 7 днів тому – 15 жовтня 2020 року невідомі вдерлися в садибу й без всяких пояснень почали знімати паркан. Це стало жахом для родини Дужкіних. Вони викликали поліцію, але це не дало результату – паркан продовжували знімати і в присутності поліції. Також при знятті паркану був присутній кандидат в депутати від партії “Європейська солідарність” забудовник Юрій Рибальченко, який особисто керував роботами.

Виявилося, що “не бачачи підстав надавати у приватну власність їхню родинну садибу” Бучанська міська рада побачила підстави для надання тієї землі у приватну власність зовсім іншим невідомим особам.

Однією з них виявилася дружина кандидпта в депутати від партії “Європейська Солідарність” – Мар’яна Рибальченко.

Решта прізвищ, що отримали ділянки у дворі Дужкіних-Сікорський та Кравченко. 20 жовтня на подвір’ї Дужкіних знову з’явилися загарбники-робітники, найняті Рибальченком і почали будівництво паркану.

Представники родини Дужкіних – дві літні жінки та син однієї з них викликали поліцію.

Вони хвилювались та тремтіли від жаху й безпорадності, на допомогу прийшли сусіди. Всі разом чекали поліцію. Коли приїхала поліція, на ділянку, вкрадену у родини, було викликано “власника”. Але “власник”, очевидно, не наважився приїхати, бо як дивитися людям в очі?

Замість нього приїхала його представниця, яка дуже обурювалась і не дозволяла себе фотографувати. Вона щоразу виголошувала промову, що у її клієнта є всі документи, а у цієї родини – немає. Хоча ні представникам родини Дужкіних, ні сусідам, які зібралися на допомогу, жодних документів представниця Рибальченків не показувала.

Представниця Рибальченка забажала давати свої свідчення подалі від місцевих мешканців і попросила піти з поліцією до них у машину. Так і сталося – поліція з адвокатом сиділи в машину, а сусіди з представниками родини – стояли на вулиці навколо поліцейського авто. Ми почули розмову адвоката по телефону:

“Мар’яна, у мене нема доручення про представництво тебе”.

Згодом, з’вилося дороге авто – за кермом була жінка. Адвокат сіла до неї в машину, через деякий час вийшла і дороге авто швидко зникло. Очевидно, то і була Мар’яна Рибальченко – новоявлена “власниця” вкраденої у родини Дужкіних землі.

Родина Дружкіних зараз чекає внесення їхньої заяви до ЄРДР та призначення у цій справі слідчого.

Вся ця історія свідчить про абсолютну безправність корінних мешканців Бучі й абсолютну беззахисність перед “бульдозером” будівельної мафії на чолі з мером Бучі Анатолієм Федоруком, який залазить у помешкання корінних бучанців під маскою різних забудовників.

А “Європейські” цінності партії “Європейська солідарність” виявилися банально бандитськими.

Під красивими гаслами у керівництво нашого міста сунуть цинічні злодії, яких не зупиняє жоден аргумент у їхній жадобі наживи.

Авторка: Ірина Литвиненко, мешканка Лісової Бучі