Громада Приірпіння

Авторка: Ірина Федорів

За Біличанський ліс Києва ми воювали рівно 5 років.

Тоді все почалося з кількох сюжетів журналістів програми “Вікна-Новини” Наталії Соколенко та Сергія Андрушка.

Ми були переконані, що ще кілька сюжетів і ми врятуємо ліс.

Так не вийшло, хоча напевно, за стільки років в ньюзрумі вже немає жодного журналіста, хто б не зробив сюжет про Біличанський ліс.

Якось до мене прийшли дві жінки з Коцюбинського й сказали, що зробили сайт для селища. Це був 2010 рік. Попросили допомоги з наповненням.

Я зараз каюсь, що тоді в душі з них посміялась і подумала, що з цього нічого не вийде. Я бачила, як вони роблять невдалі перші спроби з наповнення сайту. Тоді було смішно, а тепер за це дико соромно…

За кілька тижнів, на щастя прийшло усвідомлення, що ці дві жінки – герої. Вони не вміли, а зробили сайт й наповнювали як могли, в той час, як я, отримавши професійну освіту у низці закордонних програм, просто спостерігала за процесом і думала, що кілька сюжетів на СТБ – це і є мій внесок у розвиток суспільства й вирішення цього питання.

За сайт громади вирішили взятись з усвідомленням того, що це має бути не лише рупор збереження Біличанскього лісу. Головна задача була: створити ЗМІ, яке висвітлюватиме гострі проблеми регіону й стане потужним інструментом у вирішенні стратегічних питань.

Ці ж дві жінки запропонували тоді піти в депутати ради. Ідея в 2010 році видавалась абсурдною й здавалось, що от-от ми врятуємо ліс й за це братися теж не доведеться, бо кому хотілось тоді потратити весь свій вільний час на війну з системою.

Ми помилялись. Довелось іти в раду.

Вся моя команда, яка мене підтримувала й йшла на вибори, не пройшла. На той час це були герої не нашого часу…

Я пообіцяла і собі, і Соколенко, що через 5 років мені не соромно буде дивитись на це фото. Ми не мали права на помилку.

У нас не було передвиборчого фонду, щоб друкували агітки. Та й не потрібно це в селищі. Ми писали від руки листи кожному виборцю й обіцяли зберегти ліс всіма законними способами.

Ми виконуємо нашу передвиборчу програму й звітуємо про виконання по пунктах. І от дійшли до того, що Біличанський ліс таки отримав природоохоронний статус Національного парку.

Були моменти, коли увечері, після численних невдалих судів, прийомів в голови суду на 8 місяці вагітності і розмов з політиками, ти падав… І думав: все. Не вийде…

А потім згадувався вірш Олександра Олеся “Айстри”, який читали в дитинстві батьки: “Схилились і вмерли… І тут як на сміх, Засяяло сонце над трупами їх”…

І приходило розуміння, що наша сила має бути не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб вставати, щоразу, як впадемо.

І дуже хотілося, щоб твоя дитина народилась в іншій державі. Й їй не довелося б життя класти на боротьбу.

Тому зранку, після чергової невдачі доводилося підніматися на боротьбу з новою силою.

Ганді казав: “Спочатку вас не помічають, потім над вами сміються, потім з вами ведуть боротьбу, а потім – ви перемагаєте“.

Попри те, що є указ – ми не перемогли. Це ще стадія боротьби. Оскільки, щонайменше, прокуратура ще веде боротьбу в судах, аби скасувати акти, що їх встигли роздати Коцюбинська та Гостомельська ради на підставних і депутатів рад.

І, очевидно, що з боротьби за територію Біличанскього лісу, ми виходимо на боротьбу за територіальну цілісність всієї держави.

Найсильніша одиниця в боротьбі за територіальну цілісність країни перед окупантом – є громада. Окупант, якого не підтримає громада, ніколи не матиме шансів на перемогу.

Отже наша задача посильно згуртувати громади поки для початку в Києві та на Київщині…

З огляду на досвід, який вже маємо, ми переконані, що кожна громада має мати свій незалежний сайт, наповнення якого куруватимуть професійні журналісти, навчаючи при цьому нашій справі активних представників громади.

Всі сайти громад будуть пов’язані між собою.

Такий проект вже розробляє для нас pro bono один свідомий ІТ-ішник, з яким познайомились випадково у коментарях під блогом.

Сайт “Громада Оболоні” – це поки наш стартовий варіант, який буде найближчим часом удосконалюватись.

Відповідна група кожного району створена у Facebook. Всі, хто мешкають на Оболоні можуть долучатися й дописувати вже просто зараз.

Головні редактори вже є в “Громади Голосієва“, “Громади Шевченка“, “Громади Святошина”.

Ми шукаємо фахових журналістів, які в змозі будуть слугувати громадам інших районів Києва та Київщини у нелегкий для країни час.

Більше того, ми просимо прокурорів та очільників відділків міліції вести на кожному сайті громади колонки і звітувати про свою роботу. І вже домовились з цими відомствами про таку співпрацю.

Те, що відбулось з Біличанським лісом, доводить, що сила громади в змозі перемогти навіть тих, хто має багатомільйонні інтереси.

Саме підпис цього чиновника й депутата Валерія Пєшого був на актах, розданих у Біличанському лісі.

А ось його син, який, очевидно, спускає гроші з дерибанів нашого майна на гламурний відпочинок й життя у Лос-Анджелісі. Він також у свої 20 з гаком є власником низки ділянок.

Громада, коли вона сильна, не дасть ані найменшого шансу внутрішній загрозі розвинутися. Шансів не матиме і зовнішній ворог.

Тому велике прохання зараз до всіх журналістів й активних громадян – долучатись до абсолютно незалежного від політиків проекту сайтів громад й гуртувати громади до спільної боротьби.

Головне розуміти: якщо не ми – то хто? Якщо не зараз – то коли?

P.S. (Я хочу подякувати всім, хто терпів наші дзвінки навіть близько 12 ночі, у вихідні і свята. Тим людям, яких вже насправді кілька сотень, хто на кожному році боротьби додавався до нашої команди, в тому числі й політикам з абсолютно протилежних таборів…

Я ніколи не забуду, як у вихідні діставали з архівів Верховної Ради копії указів й зранку везли як докази до суду, просили прокуратуру та лісників долучати їх до справи…

У кожному з Вас ми знайшли не лише сподвижника, але й чудову людину й сильну особистість. З такими, як Ви не страшно і в вогонь, і в воду, бо чудово розумієш, що всі працюють на результат – суспільне благо.

Окрема подяка двом нардепам України – Володимиру Полочанінову та Володимиру Ар’єву, які фактично допомогли зіграти останній акорд у цій справі).

Далі буде:)

Авторка: Ірина Федорів, “Українська правда”.