Громада Приірпіння

Театр абсурду, що у п’ятницю розігрувався в масштабному, ще “за совка” збудованому “будинку культури” селища Коцюбинського вражає. Це було крутіше за презентацію книжки “Четверта Республіка” Бориса Ложкіна, бо Україну за три попередні республіки так ніхто і не наважується називати республікою. Адже, тоді – треба управляти вже не територією чи “аграрним сектором” а республіканцями, громадянами. А це – так складно. Якщо навіть в “отдєльно” взятому селищі відбувається от таке.

З початку вистави, під назвою сесія депутатів Коцюбинської селищної ради о 18 годині десь на пів-години був “розігрів”. Біля входу – зустрічаю Олександра Маркушина, головного “водоканальщика” Ірпеня. (Я здивований, бо річка Ірпінь вже майже перетворилася на річку-вонючку, не вірите? Відкрийте вікно свого авто, коли долаєте річку Ірпінь за Горенкою). Поряд – Максим Плешко, колишній керуючий справами Ірпеня, в глибині залу – не знімаючи головного убору, секретар Ірпінської ради Юрій Денисенко. Короче, щось тут цікаве, бо виставу “смотрят” такі люди…

Півгодини розігріву – це внесення питань на розгляд сесії до порядку денного, а точніше – багатоденної другої сесії, що досі не може прийняти регламент, через різний погляд депутатів та голови на редакцію регламенту.

Регламент – це порядок прийняття рішень. Тому для голови ради Ольги Матюшиної – це можливість діяти прозоро, законно та ефективно. Для депутатів – можливість внесення питань без обговорення. Просто посилаючись на статтю про “право депутатів на внесення питань”.

Опоненти Матюшиної вважали поточну сесію – четвертою. Матюшина – другою, бо по закону саме на другій сесії приймається регламент. Не прийняття регламенту є порушенням та веде до анархії. Такі, якщо коротко, аргументи.

Якість “питань”, що вносилися представниками “Нових облич” на цій сесії стала зрозумілою, коли було запропоновано на ділянці, що знаходиться в постійному користуванні державної залізниці, дати можливість якомусь кооперативу “задовольнити” учасників АТО гаражами. Замість акту на власність, хлопці мають “отримати право” просітєлєй членства в кооперативі з незрозумілим правом власності на захопленій “завдяки” рішенню депутатів ділянці державного підприємства.

Далі, драматург, що написав сценарій цього театру абсурду “вніс” питання про зміну рішення псевдосесії. Голосування за це питання означало б, що псевдосесію визнають. Розпорядження про скликання 4 сесії, яку Главацька як секретар ради провела у відпустці, взагалі не існує. Матюшина не погоджувалася вносити це питання в порядок денний, бо чомусь була впевнена на відміну від депутатів, що у розпорядженнях голови за цифрою 1 по порядку йде цифра 2. Юридично – це називається “загально відомий факт”. Де адвокат Денисенко? Немає. Але він старанно пише смс.

Правда, через годину лихого “бою” вийшов на сцену депутат облради Роман Титикало і повідомив, що у вівторок регламентна комісія обласної ради розгляне конфлікт в Коцюбинському. А як? Якщо більшість депутатів не знаходять в Конституції та законах України вимоги притримуватись факту, що за 1 іде 2? Може, їм повернутися до школи?

Так вони свої компетенції продемонстрували ще і у зверненні до Адміністрації Президента. Чудні.

Після вистави сталася ще дискусія глядачів, до вискочив такий собі ірпінський депутат Слюсаренко з аргументами, що Матюшина не дає йому будувати доріжки та дороги в селищі. На мій аргумент, що ніхто тобі і не дасть, без публічної та конкурентної процедури, людина почала ображатись, бо йому здавалося, що звернення на “ви” виглядає більш коректно. Та, ні – “ви” виглядає у цій ситуації не точно.

Можливо, цей Слюсаренко є соавтором сценарію, що забрав у коцюбинчан 3 години життя на спір з арифметики першого класу. Бо володіючи аргументом – хто проплатив чи не проплатив журналістів, що цікавляться скандальним селищем, людина звинувачує голову в створенні “народної республіки”, порівнюючи з ДНР та ЛНР. Може, йому дійсно треба набратися там досвіду – щоб зрозуміти коли настають силові сценарії?

Як паталогічно брехливі люди, що цікавлять по життю лише грошима,а знецінюють життя до “зеленого руху” в подорожі за баксами.

Кому сьогодні цікавий його дуже “важливий досвід” члена виконкому за попереднього Коцюбинського голови екс-регіонала Вадима Садовського, який вміщається в одному риторичному запитанні: що не дозволив  побудувати дороги раніше.  Або просто обладнати поштові скриньки коцюбинчан? Залатати видертий шмат памятника загиблим в ВОВ напроти будинку культури? Зробити освітлення центрального місця селища? То хто тепер повірить брехунам, що уникають конкурентних процедур, бо то є “дорого” чи довго? Що їм Матюшина заважає?

Може, лише ляльковод “Нових облич” – Володимир Карплюк?

Але, здається ніхто з депутатів в Коцюбинському не дасть нічого взагалі робити, поки головою є виборний представник громади. З цим фактом депутати не можуть змиритися з самого початку.

Коцюбинське – змаргілізоване селище з понатиканими попередньою владою МАФами, хаотично розставленими парканами, тимчасовими будинками для працівників підприємств в очікуванню комунізму. Селище вийшло на шлях боротьби за диктатуру справедливості. Та чи можливо побудувати справедливе місто в окремому населеному пункті?

Ні.

Тому, здавалося б, – дороги до щастя на нашому віці не буде – це вже точно. Одна боротьба.

Яка альтернатива? Дійсна республіка та народовладдя.

Я, наприклад, не повірю – що для правильного та відповідального лікування людського організму треба навчатися 6 років та ще років 10 мати практику, а щоб управляти громдянським організмом, можна з “човникового бізнесу” вскочити на ходу до політичного поїзду, здавши 500 баксів “організатору” чергової партії – і “стати політиком”. Паралельно приторговуючи горілкою, мобілками, колготками чи ще там чим.

Європейські професійні “республіканці” не писали книжок про свої республіки, а створили дієвий механізм – кодекс участі громадян в формуванні рішень під назвою  Electoral Management Design, що на перший погляд виглядає як техніний продукт. Насправді, це і є той регламент, за який відбувся примітивний театр абсурду в Коцюбинському.

Шведи, що виступили з таким регламентом народовладдя – мають величезний досвід управління не менш складною за природними та суспільними умовами країною, чим Україна. Це не Норвегія, Сайдівська Аравія чи Росія, що мають невичерпні копалини, наші здобутки – це праця наших людей. Тому, наша влада – це здатність еліти проявити повагу до тієї праці чи – почати грабувати результати праці ще більш зухвало, чим це було за часів Януковича.

Одне питання: це хто має вирішити, як жити? Псевдоеліта чи звичайні громадяни “четвертої республіки”? А відтак головне питання: “Нові обличчя” приймають рішення в чиїх інтересах? Партії чи коцюбинчан?

Автор: Віталій Іщенко, журналіст