Громада Приірпіння

Нині в Україні почастішали випадки нападів на громадських активістів. Їх зазнають екологи, правозахисники, журналісти, ті, хто намагається викривати корупційні схеми на місцях. У кожній області можна знайти десятки історій. І що найжахливіше – правоохоронні ограни або мляво реагують на напади на активістів, часто кваліфікуючи їх як хуліганство, або не розслідують. І якщо навіть встановлюють виконавця нападу, то замовника – ніколи. А надто, коли справа торкається місцевих впливових підприємців та чиновників.  Останні користуються правоохоронними органами з метою залякування небайдужих громадян.

Так сталося з активісткою та журналісткою з села Петропавлівська Борщагівка, що під Києвом, Валентиною Аксьоновою. У 2016 році вона активно включилась у боротьбу за збереження урочища Вумівський ліс, а вже наприкінці 2017-го змушена була залишити Україну, адже їй та її родині тут загрожувала небезпека.

“Громада Київщини” поспілкувалась з активісткою.

Валю, що змусило поїхати з України?

За півтора року моєї боротьби за збереження урочища Вумівській ліс проти мене і моєї родини були спрямовані всі можливі методи боротьби – від психологічного терору до спроб фізичного знищення або обмеження моєї свободи. Проти мене були задіяні як місцеві «тітушки», криміналітет, так і поліція і служба безпеки України. Це жахлива реальність, але поліція і прокуратура, а також СБУ не виступали моїми помічниками у спробі повернути громаді її майно, захистити права, а діяли проти мене, разом з мафією. У мене було кілька виїздів з України і повернень, і як тільки я починала ще більш активно діяти мені вигадували нове “покарання”, новий вид терору. Операція проти мене проводилася по налагодженій схемі, але щоразу ініціатори діяли жорстко. Моїй родині спалили дві машини за три тижні. Я не чула, аби з кимось ще так вчиняли, або так жорстоко пресували.

Коли відчули для себе та родини небезпеку, зрозуміли, що тих, хто напав на Вас один раз, не зупинити?

Після того, що мафія зробила моїй родині, їй залишався лише один спосіб зупинити мене – фізично знищити або обмежити мою свободу. Я не могла їм такого подарувати. У мене є трирічний син. Після обшуків і штурму мого будинку поліцією, спроби пришити мені сфабриковану справу, я вкотре залишила країну. Коли слідчі, привезені на спецоперацію проти активістів Петропавлівської Борщагівки, копирсалися в іграшках моєї дитини, я зрозуміла остаточно, що сина потрібно відвозити туди, де він буде у безпеці, і де його не позбавлять мами. Нормального життя мені було вже годі й чекати. Ми жили як на війні – не знали, чи прокинемося сьогодні.

Виїзд з країни – був єдиним способом у ситуації, коли тебе ніхто не може захистити, адже держава діє проти власних громадян. Як можна залишатися у цій державі, якщо ти один проти машини, яка зносить усе на своєму шляху.

На мою думку, одна з ключових проблем, чому влада в Україні продовжує бути абсолютно антилюдською, це те, що ці люди не збираються жити в Україні, так само як і не бачать своїх дітей будівельниками цієї країни. Вони сприймають Україну як родовище доларів, а себе – насосами. Викачають усе і поїдуть.

Можете розказати схему тиску на Вас?

Спочатку мене тероризували через Інтернет – надсилали особисті повідомлення, смс-ки, дзвонили. Я не ставилась до цих погроз серйозно – собака гавкає, але не кусає.

Мовляв, той, хто збирається спалити машину, не писатиме про це в Інтернеті. Варто сказати, що у тих людей просто армія ботів. Але всі погрози мали втілитися у життя. Це я зрозуміла, коли мені спалили першу машину.

Потім почали писати, чи не набридло мені жити. Готуй метрову труну для сина, привозили похоронні вінки під двір. Згодом надійшов лист від СБУ і охорони Президента.

Виявляється, хтось написав від нашого імені фейкові листи з погрозами першим особам держави. Нас з чоловіком викликали на допити. Ці люди робили все, аби псувати нерви сім’ї, їх ціль була – мене зайняти, аби я припинила боротися за ліс. Скільки тих безглуздих фейковий справ і кримінальних проваджень було порушено проти моєї родини, – згадувати просто огидно. Ми все це пережили.

Потім до нас під будинок почали привозити гастролерів-мітингувальників, нібито інвесторів будівництва у лісі. Це були бабусі і дідусі, які зголошувалися стояти за гроші, вони не вкладалися ні у яке будівництво. Багатьох з них, працюючи журналістом, я бачила на різних подіях. Деякі навіть не знали, що мають робити у мене під будинком. Їм видали плакати, роздали папірці з гаслами, аби «привітати» мене з днем народження: “Аксьоновій – смерть”, “Валю на палю», “Аксьонова – не журналіст, а аферист”. Нічого вам не нагадує? Мітинги під будинком у антикорупційних активістів проводили за тією ж схемою, а потім виявилося, що самі ж сбу-шники або поліцейські стояли з плакатами.

Мітингу на п’ятдесят людей їм здалося мало, тож за два тижні привезли 200 осіб. Поставили намети, дерев’яний туалет і збиралися мітингувати сім днів. Тоді вже були люди у балаклавах і зі зброєю, поряд – ті ж дідусі та бабусі. Один з людей у балаклаві направив зброю на мого батька, погрожуючи: “скажи своїй дочці забрати судові позови”. Потім були постріли у повітря для залякування, але поліція нічого не зробила. Той, що стріляв зник раптово, і ніхто його навіть не намагався наздогнати.

Всі ці дії супроводжувалися атакою ботоферми в Інтернеті. У селі все було обклеєно плакатами з моїм фото, де вказувалася гаряча лінія СБУ і перераховувалися злочини, які я нібито вчинила, а також і прохання до тих, хто мене побачить, дзвонити в СБУ.

Згодом за мною почали скрізь стежити, навколо нашого будинку постійно тинялися якісь «сірі» люди. А в Інтернеті боти знову заговорили, що спалять мені хату. Посеред ночі 11 квітня 2017 року хтось забрався до нас у двір і підпалив бус, який ми щойно купили та ще не встигли застрахувати.

Я думала тоді, ось воно – дно. Що ще страшного можна зробити? Тоді я ще не розуміла, що стоп-крана у людей, які хочуть будувати на місці лісу, немає. Тож боротьба тривала, а забудовник та голова сільради стали відомими на всю країну. Я дуже вдячна журналістам за солідарність у висвітленні інформації про ситуацію у Петропавлівській Борщагівці.

Що було далі?

За три тижні ми з дитиною їхали до бабусі на Позняки. Я розуміла, що за нами стежать. І у якійсь момент ми мало не потрапили в ДТП – незнайома машина дивно притерлась до нас. Тепер я вже розумію, або так попереджали, або їхня спроба влаштувати нам аварію не вдалася. Коли ж піднялися у квартиру, за 15 хвилин прямо біля під’їзду запалав мій автомобіль.

Чи відомо, хто вчинив підпали?

Поліція винуватців так і не знайшла. Хоча я впевнена, що замовники – будівельна мафія і місцева влада. Проте нікого з вказаних у моїй заяві осіб, навіть не викликали на допит.

Згодом поліція, яка і до того мене не захищала, почала полювати на законослухняних громадян, які боролися проти корупції. Наші розмови слухали два місяці, але так і не знайшли, за що зачепитися. То вирішили нам пустити підставну особу. Але активісти відмовилися з нею говорити. У планах поліції було взяти активістів на гарячому і показати на весь Інтернет і телебачення, їх “справжнє обличчя”. Але ніхто з активістів не хотів грошей забудовника, не йшов на зустрічі, не брав трубку з сумнівних номерів, всі просто продовжували боротися у правовому полі.

Після марних спроб вийти на контакт з громадою, ця «підсадна качка» виявилася на самоті з пакетом грошей посеред білого дня у селі. У цей час у багатьох активістів проводилися обшуки.

Одного протримали в кайданках три години на холодній землі, іншому – травмували хребет. Третьому вирізали двері «болгаркою». Мій будинок тримали в оточенні годинами. Юриста, який брав участь у процесі проти незаконного будівництва просто вкрали посеред білого дня. Його відвезли у невідомому напрямку. Колеги та депутати побували у всіх поліцейських відділках, зрештою наприкінці дня знайшли у жахливому фізичному та моральному стані. У поліції людину, яка вже пережила інфаркт, тримали весь день у кабінеті слідчого і намагалися вибити зізнання незрозуміло у чому.

Ми розуміли, що у поліції на нас нічого нема, а замовлення треба відпрацьовувати. До слова, цього ж юриста за півроку до згаданих подій, просто перед судом жорстоко побили тітушки. Думаємо, причетні до забудовника. Одного з них пізніше правник пізнав. Але поліція знову бездіяла.

Я багато разів просила поліцію дати мені охорону, захистити мою сім’ю, але вони також нічого не робили, а навпаки – увірвалися до нас в будинок, можливо, хотіли без приводу забрати мене до відділку, де тиснути морально. Забудовнику і владі потрібні були активісти-корупціонери, аби закрити історію і заплямувати репутацію. На щастя, їм поки що цього не вдалося досягти.

Ми подали скарги в усі інстанції, а також дисциплінарні скарги щодо дій суддів, які дозволили поліції проводити обшуки у нас в будинках. Коли я прочитала «ухвалу», чому у мене вдома проводили обшуки, то там було вказано, що мій злочин в тому, що я наважилася писати про корупцію та екологічні злочини, а також брати участь у судових процесах і громадських зборах. Ось які злочини я “вчинила” у начебто демократичній країні.

Кого вважаєте виконавцем та замовником тиску на Вас?

Замовники цькування людей очевидні, – це місцева будівельна мафія, яка є єдиним конгломератом з місцевою владою, а прикриття їм забезпечує покровителі у вищих ешелонах влади. Така атака зрозуміла – вони бояться заходу кандидатів від громади на вибори. Корумпована влада в Петропавлівській Борщагівці не хотіла повторення сценарію обрання депутатів і мера від громади, як це було у Коцюбинському. Вони боялися, що активні громадяни будуть балотуватися до місцевої ради. Допустивши “помилку” у Коцюбинському, клептократи рвали і метали, аби подібне не повторилося в інших населених пунктах.

Нещодавно в книзі “The Inevitable” Кевіна Келлі, в якій він робить прогнози про розвиток світу і технологій, я знайшла досить точний опис того, в якому стані зараз знаходиться наша держава. «Чим жахливіше катастрофа, тим швидше буде хаос. Над особами поза законом і суспільними негідниками, спершу начебто й симпатичними, незабаром беруть вгору організовані злочинці і бойовики. Незаконність швидко переходить у рекет, а рекет ще швидше стає чимось на зразок корумпованості уряду – все робиться для того, аби максимізувати доходи бандитів. Можна сказати, що жадібність зцілює анархію… Там панує задушлива бюрократія, а не беззаконня. Громадою керують за допомогою страху, і вона у більшості безсила, на догоду деяким обраним».

Келлі, описуючи щось на кшталт Радянського Союзу, й стан, в якому зараз вже перебуває Україна, яка ніби як вийшла з нього, але насправді це не так. Україна продовжує семимильними кроками ретроградний рух, натягнувши псевдодемократичну обкладинку. Після Революції Гідності злякавшись, що вихід України з клептократичного союзу нарешті станеться, наш “рекет” в уряді вирішив качнути країну назад. Там дико не хочуть змін, на відміну від людей, які все більше до них готові.

Я дуже шкодую, що не можу зустрітися з моєї громадою, що в цьому році я не доглядаю за лісом разом зі всіма, що не зможу брати участь в судах, громадських зборах. Але й рада, що наша громадська ініціатива виросла, люди стали активнішими, більше дізналися про свої права, набагато уважніше стежать, які рішення приймає місцева влада. Клептократам стало складніше. Я мрію про те, що такими стануть усі громади, й у нашій країні нарешті сформується і об’єднатися активна громадськість.

Чому Ви вирішили боротися за ліс?

Урочище Вумівській ліс – місце, де минуло моє дитинство. Я не могла дозволити знищити цей зелений острів. Його висадили для зупинки ерозії ґрунту, постійних паводків і небезпеки обвалів в період з 1937-го по 1950-ий рік. Спеціально підбиралися породи дерев, сосни, берези, акації для зміцнення схилів, і звичайно ж, дуби – щоб на століття. Цей ліс не призначений для зрубу. Наша безпека і життя напряму залежать від цього зеленого острова.

Якщо ліс зрубати, наші будинки просто сповзуть зі схилів. До того, як висадили ліс, паводки і зсуви були регулярними.

За більш ніж півстоліття тут утворився унікальний клімат, ми нарахували кілька десятків червонокнижних рослин і тварин, які знайшли притулок тут. Ліс захищає нас не тільки від зсувів, а й дарує свіже повітря. Коли його садили, продумували, що приватному сектору потрібен буде бар’єр від автодороги та заводу “Електронмаш”.

Без відома громади шляхом махінацій ліс був виведений з управління лісового господарства і половину приватизували, решту території урочища роздали в оренду. Потайки було змінено цільове призначення ділянок в лісі і ухвалено генплан села, на якому вже не було лісу, а приватні будинки навколо лісу, визначені аварійними! Фактично нас вже не було, як капітальних споруд. Нас готували вичавити звідти і все знести. Було зрозуміло, що будинки самі впадуть, коли почнеться будівництво. Життя людини не має ніякого значення для цього рекету.

Одну з ділянок в лісі розміром 1 га, голова сільради Олексій Кодебський (це яке ж нахабство від власної безкарності) оформив у приватну власність на себе ж. Потім Кодебський подарував землю забудовнику, який філантроп, 1 га сіножатей, 600 дерев він там звичайно ж не помітив. Забудовник в свою чергу почав там будівництво багатоквартирного будинку. Будівельна компанія взагалі планувала побудувати в Вумівському лісі 14 багатоквартирних будинків на 7 гектарах землі, зрубали усі дерева. Цей ЖК назвали «Ехо парк». Назва, як по Фрейду, адже від дерев тут повинна була залишитися тільки луна.

Як нині допомагаєте громаді?

Я, наш актив і наші юристи продовжують свою роботу як і раніше. Нині будівництво у лісі досі заморожено, дозвільної документації на багатоповерхове будівництво немає, забудовник поки-що не зміг повернути скасовані ДАБІ України документи. Суди забудовника з ДАБІ тривають. Ми ж продовжуємо суди щодо повернення лісу в комунальну і державну власність і зміни цільових призначень землі в лісі.

Прокуратура нічого не робить. Справа щодо крадіжки лісу Кодебським зам’яла Генеральна прокуратура. Справа про незаконне переведення лісу в зелених засаджень теж не рухається. Нас не чують у прокуратурі. Все чого ми домоглися на даний момент це не завдяки, а всупереч дії і бездіяльності правоохоронних органів, прокуратури, місцевої влади і так далі.

За яких умів можете повернутися в Україну?

У країну, де активістів і журналістів обливають кислотою, підривають в автомобілях, я повернуться не можу. Не тому, що мені не потрібна така країна, а тому що я знаю, що майбутньому цієї країни я потрібна жива. Хтось скаже, що вони виграли, що такі активні як я громадські активісти, залишають країну, або ламаються – лягають під систему. Але я – оптиміст, – тому думаю інакше.

Наприклад, після розпаду Союзу новий курс Литви прорубали патріоти, вигнані з країни, ті хто отримав освіту на заході, хто жив інакше, хто знав як має бути, а що варто викорінити. Зараз весь свій вільний час я присвячую навчанню, хоча і продовжую юридичну та громадську роботу в Україні перебуваючи за кордоном. Це дуже складно, але нині це було найправильніше рішення, аби і продовжити працювати, і зберегти власну свободу і життя, а головне –  розвиватися. Сподіваюся незабаром отримати другу вищу освіту в одному з найкращих світових вузів. Вірю, то не так далеко те майбутнє, коли люди з подібним досвідом, знаннями і цілями повернуться в Україну і ми переможемо цю корумповану систему.