Громада Приірпіння

Час від часу виникають суперечки, скільки ж років селищу Коцюбинське і яку річницю Дня селища ми маємо святкувати.

Здавалося б, усе дуже просто. Беремо офіційний документ про заснування поселення і починаємо відлік від дати його створення. Це – найпростіший спосіб, але в такому разі, наприклад, деякі великі міста “помолодшають” на кілька століть, бо першим таким документом для них стане дарування Магдебурзького права: Кам’янець-Подільський (1432), Луцьк (1432), Мукачево (1445), Київ (1494).

Інший шлях – шукати перші достовірні писемні згадки про найдавніші поселення на місці нинішнього, або опиратися на археологічні дані. З археологією в Коцюбинському якось не склалося, або відомості про це важко знайти, тому спробуємо провести наші досліди за допомогою доступних способів.

Давайте спершу визначимося з об’єктом розслідування.

Що ж ми знаємо про с.м.т. Коцюбинське?

Сьогодні воно виглядає так.

Як ми бачимо, воно складається з великої території житлової невисотної забудови (т.зв. “приватний сектор”), центру з житловою висотною забудовою і адміністративними спорудами, великої промзони, залізничної станції “Біличі”, території колишньої меблевої фабрики.

Такий вигляд селище має вже багато років. Як мінімум, аерофотозйомка 1968 р показує нам майже ті ж краєвиди.

Тепер що стосується саме заснування селища. Звернімося спершу до офіційного документа. Указ президії Верховної Ради УРСР, який говорить, що населений пункт Берковець  переіменували в селище Коцюбинське 1941 року. Тобто до 1941 року населений пункт (смт Коцюбинське) існував як Берковець.

Довідково треба дати визначення, що ж таке статус смт і коли його давали.

СЕЛИЩЕ МІСЬКОГО ТИПУ — адм.-тер. одиниця, населений пункт в Україні. Тип поселення, який за функціональним призначенням у системі адм.-тер.устрою посідає проміжне місце між містом і сільс. населеним пунктом (див. Село). В обліковій звітності С.м.т. зараховується до числа міст. До категорії с-щ міськ. типу віднесено населені пункти з населенням понад 2 тис. осіб, що мають таку комунальну й соціальну інфраструктуру, при якій переважна частина мешканців зайняті в пром. вир-ві чи в соціально-культ. сфері.

До 1925 с-ща міськ. типу мали статус містечка (див. Містечко).

Відповідно до затвердженої ВУЦВК та РНК УСРР інструкції щодо віднесення населених пунктів до складу міських чи сільських (квітень 1924) містечками вважалися поселення з кількістю жителів від 3 до 10 тис. осіб за умови переважно неземлеробських занять населення і наявності пром., торг., культ. інфраструктури. З уніфікацією типології поселень відповідно до постанови ВУЦВК від 28 жовтня 1925 містечка стали іменуватися с-щами міськ. типу. Це означало невиправдане збільшення кількості міських поселень за рахунок села (кількісний критерій, знижений до 2 тис. осіб, не завжди витримувався), знищення історично сформованої специфічної форми міськ. розселення тощо.

“Енциклопедія історії України”, т.9, ISBN 978-966-00-1290-5 (т. 9)

Не варто плутати селище Брековець із хутором Берковець

І тут виникає питання: що воно за населений пункт Берковець? Ми знаємо хутір з аналогічною назвою, але це не про нього. Бо він здавна відомий як окреме поселення поза межами сучасного Коцюбинського і так наразі й залишився на тому ж місці.Ось в описі села Біличі у Лаврентія Похилевича йдеться про таке:

Це із “Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / собрал Л. Похилевич. – Киев: В тип. Киево-Печер. лавры, 1864. – [2], V, 763 c.

Та й у Вікіпедії читаємо аналогічну інфомрацію.

Беркове́ць (Берківці́, Биркове́ць, Берківський ґрунт) — історична місцевість, селище, колишній хутір у Святошинському та Подільському районах міста Києва. Розташована вздовж вулиць Берковецької, Газопровідної, Синьоозерної та Стеценка. Межує з місцевостями Виноградар, Нивки, Новобіличі, Веселий майдан та Пуща-Водицьким лісом.

Вперше згадані 1240 року як поселення Берков, що належали тоді Києво-Печерському монастирю. В XVII столітті — “дєрєвня” Берковець належить спершу католицькому монастирю, а згодом — Братському монастирю. З 1731 року — належав Київському магістрату. Хутір Берковець приєднано до Києва у 1923 році.

Цікавий факт

Приміське селище Коцюбинське до 1941 року також мало назву Берковець, оскільки було засноване колишніми мешканцями хутора.

Остання ремарка вже дуже цікава. Виявляється до 1941 селище Коцюбинське теж носило назву Берковець. От тільки чому на військових (а це дуже серйозний рівень мап) мапах воно не фіксується?

Військова мапа Генштабу Російської імперії, 1915 р. Є станція Біличі, але навколо неї лише ліс і два будинки.

Може на більш пізніх є? Ось військова мапа Генштабу РККА, 1937 р.

Отже, за 4 роки до офіційного заснування селища на його місці знаходимо лише залізничну станцію, лісопильню на місці  майбутнього ДОКу, ще лісопильню на місці майбутньої меблевої фабрики, кілька будинків біля лісопилень, кілька пристанційних будинків, якийся табір, вирубаний ліс на місці майбутнього приватного сектору.

Треба зауважити, що мапи завжди відстають від поточного стану, але ж не настільки щоб прогавити майже готове містечко.

Який висновок?

Якесь поселення Берковець на момент офіційного надання статусу містечка в 1941 р вже якийся час до того вже існувало і підпорядковувалося воно селу Біличі. Було воно великим? Навряд. Інакше б не перейняло чужу назву і знайшло б відображення на тогочасних мапах. Ймовірно, виокремили його нашвидку і статус смт йому надали, бо було воно суто робітничим при лісопильнях, то ж не мало сенсу й надалі зберігати його підпорядкування селу, та й почало воно швидко зростати. Але визначити коли біля станції Біличі з’явилися перші оселі наразі неможливо. Тому вважаю, що варто історію селища вести від найдавнішої його частини – залізничної станції.

У 1900 році одночасно розпочались будівельні роботи на всіх дільницях майбутньої лінії залізниці Київ — Ковель. Станція була відкрита 1902 року як Роз’їзд Біличі. Навколо станції поступово сформувалося селище залізничників, що переросло у селище Коцюбинське. Збереглася будівля вокзалу станції, який збудований тоді ж за типовим проектом (подібні будівлі збереглися на станціях Святошин, Ірпінь, Клавдієво, Ірша і Головки).

Вікіпедія

Ймовірно, влада у селищі Коцюбинське, святкувала День селища і проводила відлік з 1900 року, коли почали будувати залізницю. Не виключено, що станом на 1900 р роз’їзд Біличі вже був готовий і навіть функціонував. А УЗ написала датою його побудови кінцеву дату здачі усієї ділянки – 1902 рік. Але точно можна сказати напевно, що 1941 року селище просто переіменували і дали статус смт, а існувало воно раніше.

Цікаві факти з життя Приірпіння:

Оптовий продаж прядива, льону, поташу і сала здійснювався на “берківці”. Міра ваги “берковець” дорівнювала 10 пудам, тобто 160 кг. На поч. 20 ст. в укр. портах цією мірою користувалися при оптовій купівлі зернового хліба.

З історії Горенки, яка пов’язана з Приірпінням:

Довкола поставали поодинокі маєтки кріпаків-втікачів з Ірпеня,  які бігли сюди від жорстоких панів-гнобителів. На цьому березі р. Ірпінь вони ставали казенними кріпаками, на яких накладалася менша повинність, ніж на поміщицьких землях. На другому боці села селилися міщани (жителі м. Києва). За переказами довідуємося, що поодинокі кріпацькі будівлі розташовувалися на території  вулиці Київської (на захід від школи – на Пилипівщині). Міщани оселялися ближче до міста, там де тепер вулиці Дачна, Кірова (Миру) та починається Київська (колись цей район так і називали – Міщани, а вулицю – Міщанська).

Майже всі кріпаки мали прізвище Мазниченко ( від слова – мазниця – так називалася посудина, в якій тримали дьоготь для змащення коліс). Жителі Міщанської вулиці були на прізвище – Вишневські, Коцубинські і Шейніч. Східна частина села називалася Сапсаї, жителі цього району носили прізвище Сапсай, Кузнець. Прізвище Сапсай походить від назви степового орла “сапсан”. Можливо, тут оселялися переселенці й втікачі зі степових районів.

Для тих, хто більше цікавиться історією селища, можна відшукати книгу про селище Демченко Н.Л. “Історія селища Коцюбинське” та публікацію Яроша Сергія Володимировича “Маленькі загадки і дивовижна історія селища Коцюбинське”.

Автор: Олег Діденко, мешканець селища Коцюбинське