Як Буча боролась за життя: поява на світ Аліси та історія польового шпиталю на дому

1

Більше двох тижнів лікарка-терапевт Ірина провела в окупації в Бучі. Там вона, багатодітна мати, була зі своєю родиною — чоловіком та дітьми. Виховує трьох дітей від 8-ми до 17-ти років.

Із перших днів війни жінка надавала медичну допомогу сусідам та усім, хто до неї звертався. На мікрорайон вона була чи не єдиним медиком. Їй довелося зупиняти кровотечу у пораненої півторарічної дитини, в яку поцілили окупанти, коли батьки намагалися вивезти дитину в машині.

Вона врятувала сусіда, якому прострелили обидві ноги.

 

8 березня в окупованій Бучі Ірина прийняла пологи у своєї сусідки. На світ з’явилася дівчинка Аліса.

Як Буча боролася за життя: поява на світ Аліси та історія польового шпиталю на дому

“Я навіть точно не пам’ятаю як усе почалося. 24-го лютого зранку почули обстріли аеродрому в Гостомелі, туди висадився ворожий десант. Ми бачили ці вертольоти, вибухи. Але я, як і багато хто в нашому будинку, не думала, що це затягнеться аж так надовго”, — пригадує лікарка-терапевт Ірина.

Автор фото мешканець селища Гостомель, що поряд з Бучею, Юрій. Фото зроблене в день початку війни – 24 лютого

Жінка працювала завідуючою приймального відділення в Ірпінській міській лікарні та терапевтом у відділенні “Ковід-19”. 25 лютого, попри вибухи та обстріли, Ірина пішла на роботу. І лише увечері їй сказали, що лікарню, можливо, будуть перепрофільовувати на шпиталь для військових потреб.

Але сталося так, що лікарка по суті мала у себе вдома польовий шпиталь — у своєму будинку під час повної окупації міста російськими загарбниками.

Як рятували після обстрілів родину з немовлям

“Ми почали налагоджувати побут. Зносити в підвал теплі речі, свічки, їжу. Навіть не пригадую, щоб у перші дні люди масово залишали наш будинок. Якось усі організувалися. Кожен мав свої завдання. Ще була електрика й опалення. Потім 3 березня повідомили, що “Буча наша” й вивісили на міськраді жовто блакитний прапор. А після того почався справжній жах”, – пригадує Ірина.

27 лютого ЗСУ зупинили колону російських танків на вулиці Вокзальній в Бучі, на підступах до Ірпеня, за яким стояв Київ. А вже через кілька днів Бучу окупували російські війська. У людей почалася паніка, багато хто намагався виїхати. Але, за словами лікарки, їх розстрілювали окупанти, навіть не дивлячись на те, що на машинах були таблички з написом “Діти”.

Фото мешканця Гостомеля Юрія. Перший день зеленого коридору з Бучі 9 березня

“Інформація про те, що є лікар у нашому мікрорайоні, поширилася між людьми досить швидко й до мене почали йти люди з різними питаннями щодо здоров’я. Найчастіше це були панічні атаки, високий тиск. Я зібрала валізу з необхідних ліків, а те, що було, на мою думку, потрібніше для фронту, дівчата передали для військових. Ми були впевнені, що нам не знадобиться перев’язувальний матеріал, знеболювальне, антибіотики… Як ми тоді помилялася…”, — говорить Ірина.

В один з перших днів окупації Бучі її вже шукали сусіди з повідомленням про поранену родину.

“Їхню машину розстріляли на Бучанському залізничному переїзді. Там вже стояв ворожий блокпост. Родина з малими дітьми хотіла виїхати з Бучі на свій страх і ризик. По їм відкрили вогонь. Люди завернули на нашу вулицю — Тарасівську. У жінки була прострелена гомілка, а у дитинки — стегно.

Фото простреленого стегна півторарічної дитини, зроблене лікаркою Іриною в Бучі на початку березня.

Дівчинка постійно плакала, я дала їй знеболювальне, перев’язала рани, мамі дала антибіотик і побігла шукати по знайомих антибіотик для дитини. Але коли повернулася, родина вже пішла пішки в бік Києва. Про подальшу долю цих людей я не знаю. Молю Бога, щоб з ними все було добре”, — додає лікарка.

Як дядя Вова вирішив провідати родичів

Як повідомила Ірина, виходити надвір в окупованій Бучі було вкрай небезпечно. Людей розстрілювали просто на вулиці. Багатьох поранених неможливо було забрати через постійний ворожий обстріл вулиць та будинків.

“На початку березня, я точно не пам’ятаю дати, бо тоді вже все змішалося, дядя Вова вирішив сходити в сусідній будинок провідати родичів. У нього навіть ніхто нічого не запитував, просто без слів російські солдати прострелили йому обидві ноги. І якби не хоробрі чоловіки з нашого будинку, які під кулями забрали дядю Вову з дороги, не знаю, чим би закінчилася його історія”, — пригадує Ірина.

Вона організувала для Володимира цілодобову допомогу, зупинила кровотечу, обробила рани, знайшла знеболювальні та антибіотики.

А коли російські військові зайшли в будинок і сказали, що заберуть чоловіка у свій шпиталь у Гостомель, чоловік категорично відмовився й сказав, що у нього є свій лікар, якому він довіряє.

10 березня, під час другого зеленого коридору Володимира вдалося евакуювати з Бучі.

8 березня Аня народила Алісу

В окупованій Бучі вже не працювало нічого. Пологовий будинок у Ворзелі розстріляли, їхати в інше місто було небезпечно і ніхто не гарантував збереження життя.

Аня була на 40-му тижні вагітності й зробила сімейну фотосесію.

На початку війни вона нікуди не планувала їхати. А потім вже не мала такої можливості.

“Коли мені сказали, що у нас у будинку вагітна та ще й 40 тижнів, мене пересмикнуло. На другому курсі університету я хотіла бути гінекологом і добре вчила акушерство. Але ж практики я не мала жодної. Та що робити, я впевнено сказала — будемо народжувати, зберігаємо спокій”, — згадує Ірина.

Місце для пологів. Фото зроблене чоловіком породіллі.

8 березня о 4 годині ранку в Ані відійшли води. На той час у будинку не було ні електрики, ні газу, ні опалення, ні води. Народжували при свічках.

“Вода була з бювету, але холодна і не було, як підігріти. Тому Аліса, ніби розуміючи ситуацію, народилася неочікувано чистенькою. Ми її поросто витерли й тепло закутали. Тато Аліси перерізав пуповину. Ми зважили тата без Аліси, а потім з Алісою, таким чином дізналися, що дівчинка народилася 3600 г. Зріст — 59 см. Народилася рівно о 7-й ранку”, — розповідає тепер вже щаслива акушерка.

Аня і новонароджена Аліса вирвалися з Бучі 10 березня.

Катерина, яка стала в цей день бабусею, не може стримати свою радість і вдячність:

“Я щиро вдячна Людині з великої літери за те, що Вона була поруч з моєю донечкою. Я уявляю, що Ірина відчувала в ту ніч проти 8 березня, коли приймала вперше у своєму житті пологи. Ми з 19:00 молились, з тієї хвилини як Аня мені зателефонувала й повідомила, що почалися перейми. Я зателефонувала хрещеній Анютки. Вона — всім своїм знайом, а я своїм. Ми впевнені, що наші Молитви допомогли всім: і Ірині та її “бригаді” і нашій донечці. Я свято вірю в нашу перемогу й дуже хочу обійняти Ірину — Святу Людину! Низько вклоняюсь Їй! І доки живу на Світі — буду Господа Бога молити за неї! Вона допомогла моїй Онучці побачити цей Світ!”

Перший зелений коридор у Бучі

Наступного дня, 9 березня, у Бучі оголосили про перший зелений коридор. Люди почали збирати речі й намагалися виїхати з міста. На жаль, обіцяні автобуси ворожі блокпости того дня так і не пропустили.

Фото на ворожому блокпості, зроблене в перші дні зеленого коридору. Російські військові перевіряють вміст цивільних авто

Але деяким бучанцям вдалося виїхати своїм ходом. Хоча дорога була дуже складною.

“Ми виїхали 9-го березня десь об 11-й годині. У машині, окрім мене з чоловіком було четверо дітей, собака і кіт. Ми вивозили ще сусідську дівчинку. Нам сказали одягнути на руки білі пов’язки, на машині написати “Діти” і їхати зі швидкістю 5 км год. Оцей жах по вулиці Яблунській, який увесь світ побачив зараз, ми бачили ще тоді”, — пригадує як залишала Бучу медик Ірина.

Буча. Вулиця Яблунська, фото зроблене на початку квітня, після звільнення міста від окупантів

Вона пригадує, що на вулиці стояли розстріляні автомобілі, вбиті люди лежали на узбіччях. Пізніше російська пропаганда звинуватить в цих жахливих військових злочинах українців і скаже, що це все сталося вже після того, як війська рашистів залишили місто.

“Я закривала дітям очі, ніхто не фотографував. Ми їхали через кілька ворожих блокпостів. Якби вони знайшли у нас якісь фото, вони б нас застрелили на місці. Ми видалили з телефонів усе. Цей шлях був для нас вічністю. 40 км ми їхали більше 8-ми годин. І весь час молилися. Я думаю, від тих молитов та молитов моїх друзів і партнерів над нашою машиною виріс невидимий купол, який нас захищав”, — переконана лікарка.

13-го березня подвір’я будинку, в якому жила Ірина, зайняли російські солдати. Вони облаштували там собі штаб.

Відео з цього будинку 2 квітня першим показав світу журналіст Дмитро Комаров, коли зайшов разом зі Збройними силами України в Бучу.

Зараз Ірина та її діти в безпеці, їм запропонували допомогу у Польщі й уже пропонують роботу за фахом в одній з польських клінік. Ірина не полишає думку якнайшвидше повернутися додому, в рідну Бучу.

На фото лікарка Ірина з родиною в центрі міста Буча до війни.

На фото лікарка Ірина з родиною в центрі міста Буча до війни.

Вона чекає, коли там буде безпечно.

Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з  JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.

Як відомо, прокуратура, спільно зі слідчими Служби безпеки України та експертами документують воєнні злочини, вчинені російськими військовими на території Бучі та Київської області.

Авторка: Олена Жежера

1 Comment

  1. STOP 10 Квітня 2022 at 21:44

    Путин – враг всего человечества.

    https://charter97.org/ru/news/2022/3/24/460530/

    Угрозы Путина применить ядерное оружие – это угроза всему живому на планете, а значит и каждому человеку. Всем без исключения. Поэтому Путин – это враг каждого человека, враг всего человечества. Устранить эту угрозу, которая нависла над нашей планетой нужно любым способом. Сейчас нужно действовать в интересах человечества. Остальные проблемы будем решать потом.

Leave a Reply

Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Громаду Приірпіння" не пізніше 2 речення.

Редакція може не поділяти думок чи висловлювань автора блогу чи коментатора.
Контакти редакції: Ірина Федорів, Олена Жежера pigmaliones@gmail.com, +38 050 2000 539