“Кадирівці сказали: “мы русские, мы вас освобождать пришли”, а потім вистрелили моєму чоловіку в голову”, – Ірина Абрамова

0

За слідами злочину та його розслідування

5 березня російські військові зайшли в двір бучанки Ірини Абрамової, спалили її будинок і вбили чоловіка. Ірина пригадує, що все сталося дуже швидко, протягом кількох хвилин. Четверо військових з автоматами та георгіївськими стрічками на касках шукали у неї в дворі нацистів і повідомили, що прийшли її звільняти. Жінка вказує на характерний акцент військових і припускає, що це могли бути “кадирівці”.

На відео, яке опублікувало Генеральне управління розвідки України, Ірина побачила кількох чоловіків, які були одягнуті подібно до тих, хто приходив до неї в двір. Це були військові Кадирова.

Третього квітня 2022 року прокуратура відкрила об’єднане кримінальне провадження за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1 та 2 ст. 438 ККУ за фактом вбивства у місті Буча громадян України з числа цивільного населення, що не брали участі в бойових діях. За інформацією МВС України всього у Бучанському районі під час бойових дій було вбито 1137 мирних мешканців, з них безпосередньо у місті Буча – 461 людина. 

Серед них і розстріляний російськими військовими бучанець Олег Абрамов.

Третього червня 2022 року прокуратура відкрила нове кримінальне провадження (ч. 2 ст. 438 КК України), в якому були виокремлені матеріали досудового розслідування стосовно вбивства Олега Абрамова. Рух ЧЕСНО звернувся за коментарем до прокуратури, аби дізнатися, як триває розслідування у цій справі. 

У Бучанській окружній прокуратурі повідомили, що факт вбивства Олега Абрамова розслідується, на даний час підслідність у кримінальному провадженні визначена за слідчим управлінням Головного управління Служби безпеки України.

“Підслідність у кримінальному провадженні визначена за слідчим управлінням Служби безпеки України. За процесуального керівництва Бучанської окружної прокуратури, у вказаному кримінальному провадженні проведено першочергові слідчі розшукові дії, спрямовані на встановлення всіх обставин кримінального правопорушення та отримання всіх можливих доказів вчинення злочину. Потерпілим, які могли впізнати військовослужбовців Російської Федерації, що вчиняли злочини на території Бучанського району, надавалась можливість їх ідентифікувати, шляхом надання для ознайомлення портфоліо із фотознімками військовослужбовців збройних сил та інших військових формувань РФ, що могли перебувати на території міста Буча та вчиняти протиправні дії по відношенню до цивільного населення”, – повідомляє керівник Бучанської окружної прокуратури Руслан Кравченко.

Всі документи та гроші Ірини Абрамової згоріли в будинку – в рюкзаку, який вона приготувала на випадок евакуації але не встигла забрати. Вона втратила паспорт, ідентифікаційний код, свідоцтво про шлюб, документи на будинок. 

Зараз Ірина живе у тітки за її рахунок. Вона не може отримати допомогу від держави, оскільки не має паспорта і свідоцтва про шлюб і не може довести, що вбитий Олег Абрамов був її чоловіком. 

Розмова з Іриною була не з легких. Але вона впоралася. 

Де ви були на початок війни? Які були відчуття? Що ви тоді думали – їхати з Бучі чи не їхати?

На фото Ірина з чоловіком перед початком війни

Чоловік вранці поїхав на роботу. Він в 5 годин ранку вставав. Йому треба було доїхати на 7. Десь о пів на шосту він пішов на маршрутку. Потім в 7 годин дзвонить, а я ще спала. Він каже, ти нікуди не виходь, я зараз приїду, тому що почали бомбити. Ми ще встигли на базар сходити 24 лютого, продукти закупили. У мене ж 3 кота, собака. Ми так сподівалися, що це максимум на 3 дні. Якщо вони зайдуть, їх наші зразу покладуть. А потім 27 лютого ми їх побачили. Вони біля нашого будинку стояли, по вул. Вокзальній намагалися проїхати в Ірпінь. З буквами V, з георгіївськими стрічками. 

Потім з 7-ї години ранку і десь до 15:30 тривав бій. Ми лежали на підлозі, підвалу немає. Будинок хитало вибуховою хвилею то в один бік, то в другий. Потім, коли колону російську наші військові розбили, в місто зайшли наші і були тут десь до 3 березня.

Ви їх бачили? Почувалися тоді спокійно?

Бачили у вікно. Навіть їздив якийсь мікроавтобус, грав гімн України. Але ми все одно не виходили. Вибухи були постійно. Люди ще якось в “Новус” ходили, але ми нікуди не виходили.

А потім 4 березня знову проїхала російська техніка. 5 березня ми прокинулися, батько з чоловіком пішли підключати газовий балон до старої плити, бо газу тоді вже не було. І щось вибухнуло буквально поряд з нами. 

Олег прибіг в хату й ми вирішили піти до батька. Будинок на три частини – в одній жили ми з чоловіком, в іншій батько, а в третій брат двоюрідний. Був такий гул. Їхали російські танки з Яблуньки. Я ще встигла схопити одного кота, а він собаку. Документи й гроші так і залишилися лежати в будинку. Ще двох котів залишили, не встигли забрати. 

Коли чуємо – вибух в нашій половині будинку. І зразу почався обстріл. Я ще тоді кажу, куди ж вони стріляють, тут же люди. Олег підповз до дверей і почав кричати – “тут мирні, не стріляйте!” Вони наказали нам вийти. Я так з котом на руках і стояла. Перелякана. Було дуже страшно. Руки, ноги трусилися.

Росіяни зайшли до вас у двір?

Так, після того як кинули гранату в наш дім, вони вибили калітку і зайшли в двір. Четверо чоловіків, з автоматами й георгієвськими стрічками на одязі, на касках. Вони ще запитали – “а чего ви не виходіте? ви что не видите, ми русские, ми вас освобождать пришли”. Потім забрали телефони у батька й у Олега. У батька кнопочний – вони одразу його викинули, а в Олега смартфон, вони його забрали. Було дуже страшно. Вони стояли й автомати тримали націлені на нас. І наміри в них явно були не дружні. 

Як вони зовні виглядали?

Вони були такі смагляві, темношкірі але без борід. Троє були зовсім молоді, по років 20 десь. І вони весь час мовчали. А балакав один, йому було на вигляд років 30 – 35. Він розмовляв російською, але з акцентом. Швидше за все це були кадирівці. Запитали у нас – “где здесь нацики? называйте адрес!” Які нацики? Кажу, немає тут нациків. Будинок почав сильно горіти. Олег сказав, що у нього в мотоциклі є вогнегасник. У батька була набрана ванна води. Вони попросили дозволу погасити пожежу, троє молодих військових пішли за ними.  А цей їхній головний залишився зі мною.

Обгорілий будинок Абрамових

“Ви что думаете, что нам тут так интересно находиться? У нас там жони дома, матери. У вас власть нацистская, ето ви ее привели. Ви на майдане людей убивали, на Донбасе”, – почав мені розповідати. Я йому кажу, до чого тут ми? Ми прості люди. А він нам знову: “нет, ви все нацики”. Потім він сказав, що вони прийшли сюди до нас в Бучу, щоб показати нам наглядно, як люди гинуть на Донбасі. Щоб нам точно так було. Потім запитав про чоловіка: “Оружие в руках держал?” Я кажу, ні. Він навіть в армії не служив. Зварювальник по професії. 

Після цього він мовчки розвернувся і пішов на вулицю. Я за ним. Дивлюся, батько на порозі сидить кашляє. Я питаю – де Олег? Батько махнув рукою на вулицю. Ворота й калітка були розкриті навстіж. Я вийшла на вулицю, дивлюся – під деревом речі Олега лежать. Тоді ще холодно було. Ми в куртках ходили. Бачу, всі четверо військових тих сидять навпроти на вулиці й щось п’ють з однієї пляшки. Я за ріг виглядаю, бачу – Олег лежить. Я подумала, може його побили і він упав. Але коли ближче підійшла, побачила море крові.. І таке відчуття…

Я вже розумію, що він мертвий, але не повинно так бути… А з вуха текла темна, майже чорна кров. Я думаю, вони його перед цим поставили на коліна, бо він рівненько так лежав, ноги рівно. Навіть тапочки не спали. 

На місце вбивства Олега Абрамова його дружина приносить щодня свіжі квіти

За скільки часу це все відбулося?

Можливо, хвилин 5. Пізніше батько мені сказав, що вони зразу його повели, наказали роздягнутися і вивели його на вулицю. І батько чув, як Олег їм казав, – хлопці, що ви робите?! А потім за ріг його завели. 

Ви потім ще з убивцями вашого чоловіка розмовляли?

Я кричала, впала на коліна. Я просила, щоб вони мене теж убили. А він мені каже, – я жінок не вбиваю. Але потім він наказав моєму батьку забрати мене з вулиці. Він почав мене відтягувати. Батько ще попросив у них дозволу затушити будинок, але вони не дозволили. Сказали, що тут буде зачистка і тут нікого не повинно бути. Вони наказали нам іти на Склозавод в підвал. Ми звернули в провулок на вулицю Грушевського і пішли до знайомого батька. Знаю, що потім у тому підвалі на заводі вбивали й катували людей.

Тіло чоловіка там так і залишилося?

Я вже наступного дня хотіла йти його забирати. Але батько мене не пустив. Він пішов сам вже через кілька днів. Одягнув білу пов’язку на руку. Але його спинив російський військовий з автоматом і далі не пропустив. Батько побачив по вулиці вже лежали тіла інших убитих. Він змушений був повернутися. Тіло Олега ми забрати вже після того як росіяни відступили, 30 березня. Це добре, що було холодно, бо я думала, що тіло вже почало розкладатися. 

Яким був ваш чоловік?

Ми прожили разом 17 років. Одружилися у 2005-му році. Знаєте, наче батько залишився, брат залишився, тітка, а Олег був мені самий рідний. У нас такі були стосунки. Я взагалі ні за що з ним не переживала. Навіть зараз, коли оце все згоріло і Олег був би живий, я б ні за що не думала. Він дуже мене беріг, був дуже турботливий. Жалів дуже сильно. 

Ми з ним навіть коли по тротуару йшли, то він завжди йшов біля дороги, а я біля паркану, подалі він машин. Сумку важку мені піднімати не дозволяв. Ми були скрізь удвох – на базар, в магазин. Він важко працював, щоб заробити гроші. Хотів дуже сильно будинок в селі купити, щоб тихо було. Навіть збиралися їхати дивитися будиночок в Черкаській області. Але не встигли…

Що плануєте робити далі?

Не знаю. Взагалі нічого не хочеться. Спочатку майже місяць у мене була мета знайти й забрати його тіло. Тоді я шукала його в моргах. Ціль була його поховати. А тепер я не знаю. Я себе таким тягарем для всіх відчуваю. Залишився один кіт. Двоє котів і собака згоріли в будинку. Якби не кіт, якого я тоді винесла, взагалі не знаю, що б я робила. Чесно, я жалію, що я дозволила тоді батьку себе забрати. 

Олег мене так завжди вчив, він казав – Іра, ніколи ні в кого нічого не треба просить, ми всього доб’ємося самі і в нас все буде. І я так звикла. Я ніколи ні в кого нічого не просила. Я знала, що він прийде, принесе, зробить. 

Ви готові вимагати покарання для вбивць вашого чоловіка?

Так, хотілося б, щоб винних покарали. Приїздили різні організації, я давала свідчення, описувала як виглядали ці військові. Але поки результату немає. Поліція приїздила і забрала 3 чеки від гранат, провели опитування, склали протокол. Прокуратура приїхала, забрали кулю, якою вбили Олега під протокол.

Днями побачила відео, на якому були кадирівці. Одяг на них був такий самий, що й на тих, які були у мене. Повідомила прокуратуру. Є надія, що їх ідентифікують і покрають.

Зараз тимчасово живу у тітки в Бучі. Багато волонтерів допомагають. Спілкуюся з психологом. Отримати допомогу від держави поки не можу, оскільки втратила все і абсолютно усі документи згоріли в будинку. Згоріло й свідоцтво про шлюб, і паспорт, і документи на будинок. Не знаю, скільки часу ще знадобиться, щоб усе це відновити.

Досі не віриться, що це все зі мною сталося…

Якщо комусь відомо більше інформації про цей злочин, просимо надати її правоохоронцям.

Матеріал створено у партнерстві з  JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.

Авторка Олена Жежера

 

Leave a Reply

Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Громаду Приірпіння" не пізніше 2 речення.

Редакція може не поділяти думок чи висловлювань автора блогу чи коментатора.
Контакти редакції: Ірина Федорів, Олена Жежера pigmaliones@gmail.com, +38 050 2000 539