Буча – київське Беверлі Хілс, історія злету

0


Як маловідома місцевість на київському Поліссі вибилась в один із кращих міст-супутників української столиці

Історик та журналіст Roman Kabachiy розповів польським читачам про «свою» Бучу. Про те, якою він її побачив на початку 2000-х, за що полюбив, чому обрав це місто з-поміж сотень інших для життя.

У соснових лісах на північний захід від Києва заховалося сузір’я кількох місцевостей, званих Приірпінням, або по-місцевому, Ірпінським регіоном. До адміністративної реформи 2020 р. ця територія належала до одного з 25 районів Київської області – Києво-Святошинського, проте навіть у відділеннях «Укрпошти» писали: Ірпінський район, або Ірпінський регіон. Це Тримісто (Ірпінь, Буча та Гостомель + курортне селище Ворзель) розташувалося за десятикілометровим Біличанським лісом, торфяною і заболоченою долиною річки Ірпінь по західну її сторону і жило досить автономним життям. За часів імперії це була глухомань із дачами в лісі. У Бучі, заснованій лише на початку ХХ ст. при будівництві колії Київ-Варшава, була дача родини Булгакових (батьків Михайла, а потім його мами з новим чоловіком).

Колія біля Бучі робила дивний поворот, з чим було пов’язано чимало легенд, одна з яких: «Мешканці здійняли бучу, і колію провели біля них». За радянських часів цю місцину виділили для «творчих спілок»: у Ворзелі був Будинок творчості композиторів і дачі композиторів, а в Ірпені Будинок творчості письменників і дачі
письменників, багато з яких обросли своїми анекдотами і легендами. Буча була місцем для
дитячих санаторіїв та піонерських таборів. 1990-ті роки ці селища (радянський «статус міста» мав
лише Ірпінь) пережили як і вся Україна, у бідноті. З 1998 року і по сьогодні незмінним мером Бучі є
Анатолій Федорук, і його можна вважати флагманом змін у регіоні – з 2006 р. від добився від
українського парламенту статусу міста для Бучі, а з 2020 р. Буча виборола право стати центром
одного із семи укрупнених районів Київщини. Стільки вступу.

Я про Бучу почув уперше навчаючись в УМЦС на докторантурі в 2001 році. Мій приятель
Тарас Шумейко, найстарший брат у великій 8-дітній родині сказав: у нас є квартира в Києві, можеш
там ночувати коли їздитимеш до себе додому в Херсон. Але – сказав Тарас – коли захочеш до моїх
у Бучу, то про Київ забудеш відразу. Так і сталося. Їхня «Буча», тобто облаштунок функціонування
дому на тихій майже сільській вулиці, розмірений стук коліс залізниці, озерце поміж Бучею та
Ворзелем де можна було окрім як купатися, робити плов чи шашлики на велику компанію, ганяти
роверами – було релаксом. Саме перебування в цій місцині продовженням молодості.

Коли я купив квартиру в кредит у Бучі, в її радянському «центрі», я прожив там 12 років – з
грудня 2007 по грудень 2019 р. Ці роки творили «мою Бучу», вона була певним продовженням
«Бучі» родина Тараса, але обростала своїми явищами, друзями, підходами. Були походи на базар,
куди бабці з Полісся привозили овочі і солоності, була «своя» продавщиця сала, а «своя» – риби
(о, я вас учора бачила в телевізорі, це ж правда ви!). Був «свій» кінотеатр «Зоряний», де наш друг
співак і художник Роман Єненко розмалював суфіт в зоряне небо. Створилося товариство, котре
любило приїхати до мене в Бучу просто так – послухати тишу, поспівати «білим голосом»,
подивитися як я роблю тушені патісони по-херсонськи чи налисники. Хтось узагалі у мене жив, по
кілька місяців. Квартира обросла моїми квітами, посадженими в горщики у історичному стилі.
З’явилися «свої» могили. Найменший брат Тараса Назар, котрий доростав у мене на очах, після
Майдану 2014 р. у віці 25 років покинув життя. Щороку я їздив до нього на цвинтар погомоніти.

Скажете, це мабуть завжди так, у кожного так. І так, і ні. Як мінімум, існував негласний
рейтинг невеликих міст навколо Києва, де би хотілося купити помешкання і там жити. За «моїх» часів ними були Українка, на південь від Києва на правому березі Дніпра, Вишневе – містечко з
розвинутою сучасною інфраструктурою, у безпосередній близькості до Києва на південний захід
від нього, і власне Буча. Мій батько, який більшість свого життя провів у степах Таврії та в Криму,
моєю покупкою в Бучі був спершу незадоволений: мовляв, ще ближче до Чорнобиля квартири не
знайшлося? – бурчав він. Коли я зараз пишу ці рядки неподалік власне Українки, батькові
насувається відповідь: ну що ж, я не знаю як виглядає моя бучанська квартира, не знаю чи не
прострелили в домі дірку артилерійським снарядом. Моя «Буча» залишилася «там». «Ти знаєш,
скоро із Бучі буде рай», – говорила мама Тараса пані Тетяна. Бо «раю» зразка 2022 року вона не
дожила рік з хвостиком.

Мешканці Бучі на чолі з мером Федоруком творили свій малий рай методично і впевнено.
Багато в чому керівництву міста залежало на зовнішній привабливості колишнього дачного селища
у лісі. Оскільки Буча лежить не лише на залізничній колії, а й на трасі Київ-Ковель-Варшава, з обох
сторін в’їзду мер застосував «євростандарт», як його розумів. Поставив по постаменту з
Богородицею, таблиці до міста підписав англійською латиничною транслітерацією на таблицях на
зразок польських зелених із білим обводом – Bucha. З західного боку поставлено височенну щоглу
з державним прапором. Зі східного – три прапори – державний, прапор Бучі та прапор ЄС.

Наприкінці вулиці, на якій розташована міськрада Бучі, урочисто відкрито бюст Тараса
Шевченка, а за ним – прапор усіх областей України. Тут треба пояснити, що з радянських часів не
обов’язково в кожному місті був такий пам’ятник – таке місце вважалося ідеологічно
небезпечним). На відкриття бюста Анатолій Федорук запросив тодішнього президента України
Віктора Януковича, подейкують, що для цієї оказії було перекрито міжнародну трасу.

Як ви можете здогадуватися, політичне вміння бучанського очільника пристосовуватися до будь-якої влади гідне опису в підручниках з політичної історії. Щоб закінчити з ідеологічним боком справи, зазначу, що
мер всіляко підтримував автономію української православної церкви, і фото тієї церкви яке
обійшло зараз увесь світ, через братські могили поруч – це новозбудований храм Київського
патріархату (тепер Православна Церква України – ПЦУ). Вулицю Комсомольську в 2014 р. було
перейменовано на Героїв Майдану.

Втім, продовжимо. Можливо, для польського читача кумедно буде читати деталі, описані
мною далі, але бучанцями вони дуже цінувалися. Ілюмінація по головних вулицях в свята і не
тільки. Квіти, що постійно поливалися – на стовпах. Теплова кольорова обшивка для збудованих
ще в часи Хрущова-Брежнєва блоків. Так званий ландшафтний дизайн на поворотах, рондах,
котрий викликав захоплення і практику якого дуже швидко перейняли в сусідніх Ірпені та
Гостомелі. Велосипедні доріжки поміж соснами по всьому місту, що дозволяло планувати різного
роду прогулянкові маршрути. Центр підготовки молоді київської обласної організації «Пласту» –
українських скаутів. Роздільне сміття на чотири частини – глобальна для цілої України проблема в
Бучі була вирішена.

І нарешті гордість мера Федорука – Бучанський парк. Туди приїздили відпочити люди не
лише з Приірпіння, а спеціально з Києва. Облаштований з колишньої зеленої забудови одного з
санаторіїв, парк облагородили новими насадженнями (для деяких Федорук запрошував бути
патронами відомих політиків України), скульптурами, дитячими майданчиками, зонами для
відпочинку на природі (шашлики, ковбаски), прокатом велосипедів, самокатів та іншого приладдя.
Можна було зустріти на сігвеї й самого головного бучанця. В нижній частині парку було
окультурене озеро, що є кордоном між Бучею та Гостомелем. Купаючись у ньому, можна було
спостерігати як злітають літаки з відомого тепер на весь світ аеродрому.

У парку в співпраці з Київською оперетою щороку проводився Міжнародний музичний фестиваль «O-Fest». Побіля
жило дві заприязнені зі мною родини молодих письменників, вони продовжували приірпінську
традицію творчих зустрічей. Зі свого дому першими спостерігали баталії у небі над Гостомелем.
Дяка Богу, всі вижили.

Ті в Польщі, хто працює з Україною, підозрюють, і справедливо, що «просто так» в цій
країні нічого не працює. За «входження» на терен Бучанської ґміни з будь-якими послугами хтось
щось для цієї громади мав зробити. Найбільше вочевидь вкладали будівельні компанії, котрі
почали оббудовувати Бучу з різних боків, в тому числі випилюючи соснові ліси.

Символом захланності місцевої влади стало т.зв. «Бучанське Межигір’я» – територія заповідного лісу впритул
до парку, обгороджена 6-метровим парканом і яка була «приватизована» родиною депутатів
Калетників із забороненої після Майдану комуністичної партії.

У 2018 р. довелося бути координатором перебування в Україні групи білоруських журналістів, що цікавилися тематикою децентралізації. Я не міг їм не показати Бучу – місто-зразок і місто-проблему. Після того як вони
захоплені вийшли з будівлі міськради, де їм розповідали про сучасний центр надання послуг, про
те як щасливі села навколо Бучі, які входять до ґміни, я запросив їх поспілкуватися із активістами
громади та журналістами. Ті розповіли, що села потрібні Бучі через проблеми із водою для щораз
вищих новобудов. Про вирубування дерев і про використання адмінресурсу.

У Бучі поняття «ябучанець», просовуване мером, з’явилося раніше від відомого «ябатька» у Білорусі.
Попри все, усі ми любили Бучу. Терен за церквою, забудований великими сучасними
приватними будинками, я про себе називав «Буча-Беверлі». Тепер, в час усвідомлення трагедії, я
зустрів подібне порівняння у своєї знайомої політичної оглядачки Марини Данилюк-Ярмолаєвої.

Ось її слова: «Буча — ще донедавна була символом просперіті і того, що ти склався як успішна
людина. Улюблене місце для життя середнього класу, успішних родин із дітьми і така собі взірцева
картинка про українську мрію — модерну хатку, розкішний сад, вирощений своїми руками, і
симпатичне авто поруч. […] Це сталося у нашому київському Беверлі Хілз — у затишній і милій Бучі.
Тут людей ставили на коліна, зв’язували їм руки і вбивали пострілом у голову. Вони планували
повторити це з усією Україною».

Олена Жежера, бучанська журналістка, зараз у Польщі: «Бучу любили всі, і хто там жив, і
хто приїздив. І ті хто її критикував, і ті хто хотів змінити. Любили її як Місто, яке хотіли зберегти. Це
нереально красиві місця, прекрасний столітній ліс – сосни, дуби. Шикарне повітря. Саме тому тут
на поч. ХХ ст. до неї придивилися багато відомих людей, які почали тут будувати заміські будинки.
Зараз природній ландшафт Бучі попсували корупційні схеми, забудовники які її нищили нещадно і
ганьбили. Проте в порівнянні з тим, що зробили з нею «російські брати», це дитячий садочок.
Дивлячись на фото вбитих людей, понівечені їхні долі – адекватній людині жоден вимір не
допоможе це оцінити. Можливо зовні Буча і відновиться, але моральний, психічний стан міста
пахнутиме кров’ю, спогади що було на конкретній стежці, в будинку де є підвал-катівця,
заважатиме відновленню – бучанці все пам’ятатимуть».

 

Автор: Роман Кабачій, журналіст, історик, спеціально для Newsweek.pl

Leave a Reply

Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Громаду Приірпіння" не пізніше 2 речення.

Редакція може не поділяти думок чи висловлювань автора блогу чи коментатора.
Контакти редакції: Ірина Федорів, Олена Жежера pigmaliones@gmail.com, +38 050 2000 539