Громада Приірпіння

Сергій та Костянтин — два брати з Приірпіння. На перший погляд односельців — безтурботні молоді люди: жартують, усміхаються.

Брати щойно приїхали додому з фронту на кілька днів. Коли ворог вбив наших 8 вояків поблизу Волновахи, вони дислокувались неподалік.

Свої родини кілька місяців тому покинули без вагань і рушили на Схід.  На Сергія вдома чекає дружина з новонародженим сином Олексієм.

Син народився за кілька днів по мобілізації. Його відпустили з війська лише на кілька годин, щоб забрав дружину з пологового.

Він приїхав і вперше бачить, як усміхається син.

Найбільше за татом сумує Христина. Їй 4 роки, й вона чудово знає, куди доводиться знову відпускати татка.

“Ану, Христе, покажи, що буде нашим ворогам?” — питається в малої тато.

“Чик-чик”, — каже Христя, й показує, що ворога знищать.

Сергій служить на Донеччині, за переміщенням чоловіка та новинами з фронту пильно стежить дружина Єва:

“Я включила телевізор, і говорять про Волноваху, що розстріляли хлопців… Знаєте, я б і сама поїхала, але маю дітей і хочу, щоб він знову був поряд, щоб із ним нічого не сталося… Тяжко дивитися, коли розстрілюють хлопців”.

Батьки кажуть: їхній син росте, щоб бути воїном й дослужиться до генерала.

Сергій стискає в обіймах сина. Завтра йому доведеться брати до рук зброю.

“Там вже ніхто і нічого не боїться. Там вже такі відчайдухи. Досить, щоб розгромити в хлам всіх і до Москви дійти, якщо треба буде”, — говорить твердо солдат.

Він каже, що хлопцям бракує амуніції.

“Нема нічого. Ні бронежилетів, ні розвантажувальних жилеток, каски в нас 53-го року, трапляються й 43-го. Форма стара. Швидше був би президент та й ставив конкретні задачі. Тільки скажуть — ми здатні всі вистояти і до останнього. Всі чекають наказу”, — розповідає про настрої на фронті Сергій.

Поки дружина складає випрану форму в наплічник, односельці збирають передачу: мило, серветки, консерви — все для фронту.

“Ми тільки два дні тому дізнались, що приїхали земляки . І було дві проблеми. З досвіду, на фронт броню переправляти вкрай важко. Тиждень везли два бронежилети околицями до Домбровського. А тут хлопці приїхали, а ми не були готові з новою партією”, — розповідає Ірина Федорів, депутатка Коцюбинської селищної ради.

“Але, на щастя, за ці два дні ми знайшли людину, яка не тільки дала гроші, а й знайшла можливість закупити 15 бронежилетів, 15 рацій, 5 біноклів, в тому числі й нічого бачення”, — додає Федорів.

Зголосився допомогти приірпінцям нардеп від Бучі Ярослав Москаленко.

Для громади самостійно зібрати такі кошти за кілька днів — непідйомна справа. Одні рації коштували майже 40 тисяч гривень.

“Оскільки було мало часу, броню доводилось купувати навіть за спекулятивною ціною, бо хлопці мали їхати на фронт не з порожніми руками”, — говорить Галина Нагорна, прес-секретарка Москаленка.

Завантажувати передачу допомагає Василь, він кілька років тому приїхав жити у селище Коцюбисньке. До того жив у Краматорську (Донецька область).

“У Краматорську — наші родичі, ми намагаємось допомогти нашим солдатам”, — говорить Василь.

“Ось це — бронеплити, які рятують від куль. Тут дуже хороша пластина, яка важить десь 6 кілограмів”, — додає коцюбинчанин.

Ось як випробовують на міць українську броню 4-го класу (5-й за російським ГОСТ-ом.)

Тим часом із Гостомеля приїздить машина з харчами. Сусіднє селище теж підготувало передачу на фронт.

Брати розчулені турботою односельців та обіцяють роздати амуніцію тим, кому потрібніше.

“Домбровському треба передати. Він взагалі стоїть на блокпості у самому пеклі”, — говорить Сергій.

На блокпост до Домбровського віддадуть рацію та бінокль нічого бачення. Броню передали минулого тижня, до виборів.

“Ми докладемо зусиль, щоб ці речі не пропали і далі по можливості повернулися до нашого ірпінського віййськомату”, — говорить телефоном гостомельчанин Слава, який на фронті відповідає за розподіл і доставку речей до різних частин.

Приготували передачі й родичі солдатів, що служать у цій же роті. Їх Сергій та Костянтин забиратимуть вже по дорозі на Схід.

Тим часом Сергій із братом сідають в машину й рушають на фронт, де їх чекають товариші.

“Ми їдемо туди, щоб ви тут могли спокійно водити дітей у школи і садки. Без перемоги не повернемось”, — запевняють  громаду брати.