Громада Приірпіння

Неймовірна історія кохання попри війну.

Десантника Олександра відправили на Схід захищати цілісність України. У армії він за контрактом уже 4 роки.

Там, на Сході, у запеклих боях він понад усе чекав на весілля з коханою. Останні місяці АТО Вікторія також мріяла про білу сукню й зустріч із нареченим.

Та в переддень шлюбу його тяжко поранили.

Усе, що боєць бачив потім — це лікарів й операційні Харківського та Ірпінського військового шпиталів.

Кохана Олександра була у цей час за півтори тисячі кілометрів.

“У ліву руку потрапило. Пройшла м’які тканини і зупинилась”, — Олександр розповідає, як у нього влучила куля.

Десантник пригадує: спочатку не відчував болю і навіть відстрілювався від терористів і далі. Тільки коли кров залила весь одяг — пішов до медиків.

“Вогнепальне сліпе поранення третини лівого плеча. Кулю вилучили наші колеги в Харкові. Коли він надійшов до нас, ми провели заходи з очищення рани й зашили її”, — розповідає лікар Олексій Пономаренко.

Колись в Ірпінському військовому шпиталі був санаторій. Зараз тут підліковують та реабілітують вояків, які постраждали в антитерористичній операції.

Наречена чекала на Олександра у Миколаєві, але того дня її Сашко не вийшов на зв’язок. З новин дізналася про поранених з 79-ої бригади.

“У той день, коли дізналась, що є поранені…” — сльози заважають Вікторії договорити.

Дівчина розповідає, що з Сашком вони випадково познайомилися в соцмережі ще два роки тому.

Дружні стосунки непомітно переросли в справжнє почуття. Закохані призначили весілля на червень ще півроку тому. Рахували дні до омріяної дати.

Ворог поцілив в Олександра саме за тиждень до шлюбу.

“Ми знали, що в них планується весілля. Але не склалось. Рана ще не загоїлась. І ми знали, що приїде наречена. Ось і вирішили зробити сюрприз”, — розповідає волонтерка Неллі Стельмах.

До військового шпиталю волонтерки приїздять доволі часто. Зазвичай вони привозять постраждалим воякам ліки, якийсь одяг, засоби гігієни.

Але цього разу вирішили забути про війну й подарувати людям весілля.

“Ми не живемо однією війною. У нас є й інше життя. Життя триває, і це — молода сім’я. Війна закінчиться, і будуть діти, і буде життя”, — говорить волонтерка Вікторія Фещук журналістам СТБ.

Громада Приірпіння узялася допомагати волонтерам із весіллям. Хтось домовлявся із РАГСом.

Хтось гукнув музик, а хтось подарував вечерю у кав’ярні.

Наостанок молодята піднялися на синьо-жовтій кулі над Київщиною.

Один день щастя, — і Олександра повернули у шпиталь для лікування, а Вікторія повернулась до Миколаєва на роботу. Тепер вони чекають зустрічі уже як чоловік і жінка. Вечорами пробують вийти на зв’язок.

“Приготую щось смачненьке… Добре, буду чекати. Я тебе дуже люблю і дуже сумую… І дуже чекаю”, — говорить Вікторія.

Мобільний зв’язок постійно переривається, відео зникає, а вони майже не розмовляють і тільки вдивляються одне одному в обличчя. На їхніх підмізинних пальцях — новенькі обручки.

Попри весілля, яке відгуло цього тижня, Олександр вже мріє швидше повернутись на передову.

“Я не кину свою роботу. Я не розірву контракт, це наш обов’язок такий. Я вилікуюсь і повернуся назад”, — каже Олександр.

Сашко — сирота з дитинства. І тепер, переконує, воюватиме за Україну ще завзятіше. Адже на цій землі в нього тепер є сім’я.