Громада Приірпіння

Автор: Ігор Домбровський

Коли ми тільки їхали на Схід,  жінки з дітьми перекривали нам дорогу. Вони чекали “Правий сектор”, бандерівців — тих, ким залякували російські ЗМІ.

Я це відчув в особистій розмові з людьми. Мушу констатувати: російська пропаганда спрацювала, на жаль, досить ефективно.

Наші ЗМІ поки програють цю медійну війну.

Велику роль у війні відіграє робота військкоматів. Тут у нас є прорахунки. Десь не догледіли. Може, медкомісія не догледіла…

Окрім добровольців та мобілізованих, у мене в підрозділі люди, яких тут не мало б бути. Є такі, в кого по троє дітей. Є єдині годувальники сім’ї.

Саме це спричинило таку проблему, як “жіночі бунти”. Я їх так називаю. Це їхнє право. Я це розумію. Вони соціально незахищені.

Мені було прикро, але я вже не міг їм допомогти й відправити їх назад. Вони з нами вишколились, і ми уже один підрозділ, який не можна розірвати.

Ставлення абсолютно всіх бійців до ситуації змінилося просто на полі бою. Вони не розуміли, що йдуть на війну. Коли ми були в Маріуполі на блок-постах, коли почали вбивати людей на Східній Україні, в наших з’явилось відчуття, що на них полюють.

Психологія змінилась.  Хлопці організувались.

Вся країна знає, що частина нашої 72-ої була в котлі. Дуже довго…

Але вирвались.

І те, що бійці 72-ої бригади вийшли з котла — це дуже добрий показник для нашої армії.

Коли людина виживає — вона намагається вберегти лише себе. А цей патріотизм, оце братерство солдатське, — воно як раз зберегло всіх.

Я був на Майдані під час зачистки. Зараз із нами разом воюють ті, хто тоді був по інший бік барикад.

Наш комбат, комбат Драпатий, на цьому акцентував увагу — це братерство так спрацювало.

Я втратив одного бійця зі Славутича. У  помічника гранатометника Сергія Волнухіна залишилась 1,5-річна донька.

Він загинув під час прориву, коли їхав на броні.

Важко було не через те, що ти не знав, як воювати чи не вмів відповісти, а що “братський” народ б’є у спину. Включали таку серйозну техніку, як ГРАД, гаубичну техніка. Вони били на постій з того боку. З їхньої території приходили війська, відстрілювали боєкомплект і відходили за кордон.

Наша 72-га бригада вже знана на всю Україну. Наші були в аеропорту Донецька, в Ізвариному, Червонопартизанську…

Тут ми повинні були підсилити прикордонників. Раніше ж, в Маріуполі, ми мали допомагати внутрішнім військам. Прикордонники не укомплектовані важкою технікою, ми мали їх підсилити.

Була чітка прив’язка до території, ми були поза межами населених пунктів. Населені пункти — заняті сепаратистами, які мінували все довнас кола  і тікали. Кинути цю територію ми не могли, відповідати залпами по населених пунктах теж не могли. І в бік Росії не могли стріляти.

Відповісти в бік Росії ми не можемо, бо цього чекав і чекає Путін. Він би тоді розпочав вторгнення.

Схід густо населений. Бачити в прямій видимості в териконах не можна. Мало б бути так: спершу йдуть штурмові групи, які вибивають банд-угруповання, а потім уже армія далі б ішла.

Але ми вчимося в бою.

Ми бачили прорив з російського боку техніки та бандформувань… Важко було не через те, що ти не готовий і не знаєш, як воювати, а тому, що “братній народ” стріляв у спину.

Біля кордону — пекло.

Важливо, щоб люди розуміли, що та частина 72-ої, яка перетнула російський кордон — не зрадники. Люди були оточені. Мали багато поранених. Важких. Не було іншої змоги врятувати їм життя. Врятувати життя солдата — це найголовніше для офіцера.

Я не можу аналізувати ситуацію, бо не був там і не приймав цього рішення. Для російської сторони такий факт — це дуже бажана картинка. Там уже чекали групи російського ТБ. Вони брали коментарі і монтували так, як їм треба, щоб посилити розбрат і зневіру.

На наших тиск був серйозний. Росіяни зразу запропонували перейти на бік Росії, обіцяли пільги, зберегти вислуги і звання. Пропонували громадянство.  А третій, найсильніший, аргумент — це те, що, коли вони повернуться на Батьківщину — виглядатимуть зрадниками.

Людям було психологічно важко. Але з огляду на це, мені ще більше було приємно, що жоден не залишився на російській території. Генерали наші їх почують. Вони можуть вільно дивитися одне одному в очі.

Зараз головне, щоб солдати розуміли, як важливо дотримуватись наказів керівництва армії.

Одна справа, коли ти тримаєш малу ділянку і твоя візія обмежена. А інша — коли ти в штабі бачиш весь театр військових дій.

Після виходу частини 72-ої з котла ми стоїмо в Мелітополі. Ремонтуємось. Частина пішла у відпустку.

Деякі бійці на лікуванні, частина проходить реабілітацію.

Сприйняття місцевого населення змінилося. Люди вже питають: коли ви перестріляєте цих бандитів.

Потреба в захисті — кричуща.

Коли їхали з блок-постів  Маріуполя, то жінки по дорозі зупиняли нас і просили, щоб ми не залишали постів. І тепер тут, ближче до кордону, люди теж хочуть звільнитись від цього жаху.

Ми зобов’язані звільнити максимально швидкими темпами наші землі. Українці змінюються. Ми це бачимо.

Автор: Ігор Домбровський, заступник командира роти механізованої бригади