Громада Приірпіння

Володимир Завертанов не вважає себе героєм. Його поранили на Грушевського гранатою. Він міг загинути, але вцілів завдяки залізному щиту та польським медикам, які боролися за його життя.

Завертанов міг би стати депутатом, оскільки як очільник бучанського осередку ВО “Свобода” у 2010 році балотувався й очолював партійний список.

Редакція “Сайту громади Приірпіння” продовжує цикл публікацій про наших земляків, які стояли за нашу свободу і за свободу наших дітей, ризикуючи своїм життям.

— Як ви приєдналися до Майдану?

— Почалось все на початку грудня… Якось мені хлопці подзвонили з Майдану і кажуть: холодно, треба дрова… Я відвіз свої — в мене нарубані були. Потім задзвонив Ігореві Домбровському. Кажу: хлопці, треба ж щось робить! Людям дрів треба!

Я почав домовлятися в лісгоспі, де тільки можна. І почав майже щодня возити дрова.

Харчі возили. Мішок цукру привіз… Хлопці кажуть: навіщо нам так багато?! А я їм кажу: вам ще тут до Великодня стояти.

Возив і шини. До речі, перші шини на Майдан саме я привіз. Але привіз такі здорові — мазовські. Я їм кажу: запалюйте! Буде тут хмара така здорова, що ворог не пройде! Потім вже всі масово почали звозити колеса.

— За яких умов вас поранили?

— На День злуки, 22 січня, я поїхав на майдан. Було віче. Ми постояли, а потім після 12-ої години, може, десь близько першої години дня, всі побігли до стадіону “Динамо” на Грушевського. Почалась стрілянина. І я туди пішов.

Дивлюсь, біля стадіону хлопці розливають коктейлі.

Я підходжуй кажу: неправильно ви ллєте. І почав вчити їх, в яких пропорціях краще що наливати… Я ж пожежник сам. Кажу: більше солярки й масла лийте, а тоді бензину, от тоді воно буде краще горіть!

І оце стою, а вони побігли кидать. А пацан мені й каже: потримайте щит, щоб не потрапили в пляшки. Я стою й тримаю щит. Раптом в півметрі біля мене вибухає граната! Мене засліпило, оглушило, і я знепритомнів.

Знаю, що мене хлопці непритомного відвезли на таксі одразу в медпункт… От і все… Ніякого героїзму… Гранатою мені розірвало коліно, порвало всі сухожилля, м’язи. Коліно було повністю розірване. Якби не щит, мені б, може, ногу відірвало.

Яким чином ви лікувались, адже відомо, що з лікарні практично всіх, не залежно від тяжкості поранень, забирали міліціонери?

— Я лежав удома, вже домовились на умовах анонімності з одним лікарем, щоб мені зробили операцію: 7 000 операція і 1 000 медикаменти.

Але родичі і знайомі вмовляли мене не їхати в лікарню й нікому не показуватися, бо з лікарні не повернешся… Тоді усіх поранених на Майдані забирали прямо з лікарень…

Тож я лежав удома, нога розпухала, коліно отекло… Я ходив до місцевого лікаря в Бучі, й він мені витягував запечену кров з коліна… Стало зрозуміло, що без операції не обійтись, і побратими вирішили відправити мне за кордон.

Мене привозили на огляд до будинку профспілок. Паспорт робили за прискореною процедурою — кілька днів. Кількість поранених постійно збільшувалась. Польський віце-консул допоміг поставити візу за 20 хвилин, і за півгодини ми вже мали на руках квитки. Домбровський у своїй машині перевозив мене до Борисполя. Я мав сісти на літак так, щоб не затримали. Зрештою, вдалося сісти на літак, і я вилетів до Польщі.

— Як вас зустріли в Польщі?

— Мене лікували наші, українці, які живуть у Польщі. Це така зона, називається Закерзоння. Там лінія Керзона колись була в 39 році. Це був кордон, яким Україну і Польщу поділили Німеччина і Радянський союз. Ця лінія — така смуга десь 200 на 600 км, але це українські землі, там досі живуть українці, їхні прадіди там поховані.

Щодо Польщі, то з історії ще знав, як до нас поляки ставилися… Я був налаштований в Польщу не їхати… Але наполягли, тож довелось. Наших лікували у Варшаві у шпиталі тамтешнього МВС.

Зустріли нас як рідних. В аеропорті всі знали моє прізвище, мене зустрічали з табличкою, на якій було написано: “Володимир Завертанов”.

Одразу прибігли поліцейські, поляк, який розмовляв українською. Мене блискавично провели окремим виходом до карети “швидкої”. Вразило в шпиталі те, що бігали за мною, як за малою дитиною. Я ж не вставав…

Зі мною в палаті лежав хлопчина з Тернополя. Його теж поранило на Майдані, гомілка була зламана, а також журналіст із “Радіо свобода”, якого поранило в очі. Одне око в нього було повністю вибите, а друге вдалося врятувати. Він до мене часто приходив в палату.

Ще був один хлопець із Вишгорода…

Зараз мені вже краще, ходжу, щоправда, з палицею. Час від часу переглядаю книжку, яку мені подарували поляки.

— Як ви ставитесь до позиції міського голови Анатолія Федорука під час Майдану, зокрема до його листівки, де майданівців називають терористами?

— Це людина, яка перефарбується в який завгодно колір. Якщо був при владі “бандюкович”, він перефарбувався і очолив тут “Партію регіонів”. Була до цього “Наша Україна”, “Батьківщина” — він підтримував їх. У раді спирався на Батьківщину.

Коли я ще був у госпіталі, то бачив ці події: канал ZIK транслював усе, що відбувалося на сесії в Бучі. Лежав у госпіталі і бачив виступ Ігоря Мазура. Дивився і не розумів, що це в Бучі робиться: всі аплодують у залі, аплодують Федоруку!

Тобто роблять із нього героя Майдану… І я почав одразу дзвонити Бархоленку і казати: чого ви нічого не робите в Бучі?

Федорук пристосуванець — це людина дуже розумна, хитра і підступна. Я можу сказати, що він чоловік непростий.

Весь час, коли кажуть, що міський голова у нас такий господарник, я відповідаю: так  Федорук платить вам десятину. Він заробив мільйон на земельних аферах, 10 % віддав в бюджет, а 90 % — собі в кишеню. І люди кажуть, що це нормально… Я ж не вважаю це нормальним.

У міського голови робота. Ми його обрали на роботу, ми його найняли для того, щоб він виконував свої обов’язки — ремонтував дороги, прибирав сміття, зрізав старі дерева, щодо яких бабки ходять на сесії і  просять, щоб їм позрізали їх…

За свою роботу він отримує зарплатню. А те, що він без нашого, громади, дозволу продає земельні ділянки в лісі, я йому цього не хочу і не можу дозволяти.

— На останніх виборах ви балотувалися у списку ВО “Свобода”, фактично його очолювали. Чому навіть № 1 у списку “Свободи” не потрапив до міської ради?

— Я жінці своїй казав: якщо я стану депутатом, ти мене не будеш бачити, і ділянки я теж не отримаю. Я відмовлюся, якщо мені навіть будуть пропонувати — мені буде соромно, що сусіди не отримали, а я отримав…

У моїй команді був і Віктор Бархоленко. Я думаю, Федорук дав наказ у виборчу комісію, щоб нас не зареєстрували.

Володимир Завертанов разом із однопартійцями за місяць до виборів у 2010 році

Словом, зняв повністю нашу політичну силу з виборів.

Я позивався до суду…Суд ми виграли. Суд сказав, що «Свободу» треба поновити, але вибори вже фактично пройшли… Так і сталось, що в Бучі жоден з нас до Ради не потрапив.

— Який механізм люстрації влади ви бачите, і яким чином, на вашу думку, можна контролювати владу?

— Земельне законодавство треба знати, місцеве самоврядування треба знати, юридичні, економічні питання… Треба бути фахівцем, щоб контролювати владу, це має бути така зубаста людина або група людей…

Але, зазвичай, тих, хто говорить і шукає правду, ніхто не любить… У нас не звикли жити по совісті, звикли домовлятись, тому правдолюбів мало хто хоче… Сподіваюсь, що з часом це зміниться…

Закон “Про місцеве самоврядування” чітко каже, що ми не делегуємо своїх повноважень депутатам і не надаємо їм право вирішувати за нас, а напряму працюємо з владою і контролюємо її, наприклад, через громадські організації, через створення вуличних комітетів, комітети мікрорайонів. Крім того, ми все ж маємо обрати тих голів, яким ми довіряємо. Якщо ми тут живемо, то знаємо, кому на вулиці можна довірити яку справу.

Далі, ми її делегуємо в виконком, і вона представляє й відстоює наші інтереси.

Робота у владі — це постійне присвячення себе громаді.