Громада Приірпіння

Авторка: Юлія Солоха

Вихідними ми з мамою йшли на зупинку в Коцюбинському. Зазвичай, від нашого будинку до зупинки ходимо через ліс. Це і коротше, і приємніше.

Прямуючи щоранку лісом до зупинки, часто можна побачити білочок, величезних слимаків, почути неймовірно красивий спів пташок та подихати свіжим чистим повітрям. І грибів тут буває чимало.

І дуже тішить, що не лише я та мої рідні, але й усі інші люди можуть і надалі насолоджуватися красою лісу, який став Нацпарком. Це означає, що його не можна буде вирубувати та забудовувати.

Якось до нас приходила сусідка, яка має маленьких діточок і розповідала мамі, що у Біличанському лісі живуть лосі.

Сусідка, як і багато інших молодих мам, часто з дітками гуляє саме в лісі. Тут направду чудове місце для малюків.

Та хоч і живемо ми самі в Коцюбинському, але бачити лосів ніколи не доводилося.

І от пощастило!

Це було так несподівано і дуже приємно. Підбіг до нас якийсь чоловік, який прогулювався в лісі з дружиною, підбігає до нас і з захопленням кричить:

“Дивіться! Лось!”.

І таки дійсно, справа від нас метрів за 30 ми побачили невеличкого лося. Ми з мамою його називаємо Лосиком.

Дійсно, він – лосик-дитинча. Очевидно у нього є тут десь і батьки. Він просто прогулювався і щось нюхав на землі, можливо, шукав, чим поживитися.

Я не могла впустити нагоду й не сфотографувати побачене, тож підійшла до нього достатньо близько. І от найцікавіше – сохатий почав йти мені назустріч.

Просто підходити до мене. Чесно кажучи, я трохи злякалася і відійшла. Але він не злякався й все підходив.

До слова, лосів мали віднести до червонокнижних тварин ще 2009 року, але цього не сталося. До середини 20 століття їх взагалі не було в Україні. Потім нам пощастило й вони природно розселились у нас, зайшовши з території Білорусі.

Зараз, на жаль, відбувається скорочення популяції. Якщо колись лосів було більше 14 тисяч, то тепер їх близько 5-ти тисяч.

“У 2012 році на територіх України налічувалось 5 556 лосів, за 2013 рік дані ще опрацьовуються,” – повідомила нам прес-служба Мінеклогії.

Померлих тварин лісники, як правило, не знаходять, а це – ознака браконьєрства.

Мама поривалася погладити його, але я не пустила. Не кожен же день доводиться мати справу з такими прекрасними істотами, але хтозна, як він себе поведе.

Хоча ми не наважилися до нього підійти впритул, лось паралельно спокійно проводжав нас до самісінької зупинки. Мені навіть здавалося, що він збирався переходити дорогу.

Куди він пішов далі – ми вже не бачили, бо під’їхала маршрутка і ми собі поїхали до церкви.

Зізнаюся, вражень та емоцій вистачило на кілька днів.

Зараз вже думаю, що якби побачила вдруге – обов’язково підійшла б настільки близько, наскільки він би дозволив.

Велика подяка усім тим свідомими громадянам, які системно боролися і продовжують за те, аби цей ліс став національним парком. Саме тому я, як свідома мешканка селища Коцюбинське, з власної волі приїхала під обладміністрацію, щоб сказати, що я проти дерибану лісу.

Я не уявляю, куди б усі ці чудові жителі лісу мали подітися – якби ліс віддали жадібним грошолюбам-дерибанникам, які безсумнівно рознесли б ліс вщент.

Тварини мали б загинути…

А зараз коцюбинські грибники можуть, як і раніше, насолоджуватись тихим полюванням.

Тепер же, коли ліс відстояли, тварини житимуть, ліс збережено, а люди, які живуть навколо, дихатимуть корисним хвойним повітрям, гулятимуть з дітками, дивитимуться на цих прекрасних лісових тварин, які мали б давно отримати статус червонокнижних.

Авторка: Юлія Солоха, коцюбинчанка