Громада Приірпіння

До нашої 72-ї бригади земляки їздять ще з травня.

З того часу знають не лише про потреби наших бійців, а й про те, чим живуть їхні родини.

Більшість потреб армії забезпечують саме волонтери та рідні військовослужбовців.

“Возим продукти та речі першої необхідності. Їздили ще в травні на Розовку Запорізької області, Солнцево  – там колись  стояла наша бригада. Тоді хлопці були голі й босі. Потім був Ізваринський котел – і я створив групу в facebook, щоб привернути увагу громадськості до проблем наших хлопців”, – розповідає волонтер з Бучі Максим Залізняк.

“Їм навіть БМП видали без належної комплектації. Не було ні сокир, ні лопат. У нас були з собою кошти на непередбачені витрати, коли ми дізналися, що хлопцям потрібні сокири – купили їм бензопилу. Потім почали через групу в ФБ збирати на генератори. Почали проводити уроки патріотизму в школах – залучати батьків і дітей до волонтерства,” – додає Залізняк.

Щойно приїхали до наших під Волноваху військові одразу показали, де слід ховатись у разі обстрілу – в бліндаж.

“Коли ми лягали спати в багажному відділенні бусу,

нам показали наш бліндаж.

Ми стали біля окопу і нам розказали як і куди стрибати, в разі обстрілу”, – розповідає інший волонтер, депутат Гостомельської ради Юрій Марчук, який в зоні бойових дій не вперше.

На передову волонтери доправили для військвих намет для 10-ти осіб…

а також “буржуйки”, які хлопці з Приірпіння, зокрема, ворзелянин Юрій Ходорович, робили з старих газових балонів…

На них сушать білизну, готують чай та каву.

Хоча з погодою цієї осені щастить, ночі вже холодні. До зими “буржуйки” вкрай потрібні нашим захисникам Вітчизни.

Були й такі…”брендові”.

Але зігріває на фронті не лише “буржуйка”. Солдатам бракує домашнього тепла, тому дитячі листи та домашні смаколики – гріють душу.

“В мене серце почало стискатися, коли на сторінці в свого друга прочитала про те, що солдатам на передовій хочеться домашньої випічки. Те, що їм потрібні тепловізори, спальники, берці, рукавиці, броніки, ліки, – зрозуміло, і ми з усіх сил їм в цьому допомагаємо.

А от коли уявила, як хлопці в перервах між обстрілами дістають з кишеньки обгорілі світлинки коханої дівчини чи малого сина, дзвонять мамі на пару слів, згадують про затишок вдома і про запах домашніх пиріжків, я зрозуміла, що не заспокоюсь вже,” – розповідає “Сайту громади Приірпіння” Тетяна Магера, одна з ініціаторок приготування домашньої випічки для солдат.

“Відгукнулись деякі мої друзі, коли я написала їм у фейсбуці: Надя, яка працює в офісі і яку не бачила років, може, з десять; Дан, що саме зараз працює над створенням власної пекарні і який з задоволенням напік хлопцям смачних круасанів; Оксана, яка мільйон разів охоче допомагала мені в моїх благодійний проектах; спортивний коментатор і мама в декреті Олеся, яка дуже просила стареньку духовку пекти скоріше гарнющі кексики; Оленка, пирогами якої я захоплююсь кожен раз, коли переглядаю її фотографії, Даша, яка передала хлопцям до печива ще й чай, каву і цукерки, і журналістка Женя, моя названа сестричка, яка цілий вечір допомагала мені вдома, аби ми могли зробити більше,” – ділиться Тетяна Магера.

Лише коли наші повернулися з-під Волновахи й привезли фотозвіт, я зрозуміла, про яку журналістку Женю йшла мова.

Це журналістка СТБ – Євгенія Мотрич. Сидить зі мною зовсім поряд. От саме коли вона переглядала поруч зі мною свою стрічку у соцмережі я й помітила ці ж фото, які нам надіслали волонтери.

Євгенія лише скромно зізналась, що вона знає про цю ініціативу й допомагала подрузі її втілити у життя.

Окрім печива для зігріву душі волонтери привезли малюнки та листи від дітей. Малюнки замість шпалер прикрасили своє приміщення.

“Наступного тижня мій друг знов збирається в гості до героїв. А в мене в думках – нові ідеї і плани. Головне – аби хлопці дочекалися гостей з Києва цілими і неушкодженими,” – сподівається Магера.

Але найбільша проблема у військових : де і як випрати речі.

Іноді стояти доводиться в таких місцях, де немає проточної води, а питної геть обмаль. Тому спідня білизна часто перетворюється на одноразову.

Її завжди потрібно багато – зайвою тут вона ніколи не буде. Наші волонтери привезли і теплу спідню білизну.

Цього разу волонтери під Волноваху їхали не самі. Їх із собою забрали військові, які пройшли лікування та реабілітацію в Ірпінському шпиталі. Бойовий дух всім підтримувала Жменька.

Їй був від роду місяць, коли її підібрали в Ізварино. Тоді вона могла сховатись у жмені солдата. Так і назвали – Жменька.

Солдати кажуть, що Жменька попереджає про обстріли з градів та мінометрів. Відчуває небезпеку. Разом з нашими пройшла найстрашніші випробування – була в Ізваринському котлі й коли наших відтіснили на територію Росії – вона пішла слідом.

“Жменьку допитували ФСБ але вона їм нічого не сказала! Справжня патріотка!” – сміються солдати.

Поки солдати лікувались в Ірпені, Жменька жила в їхніх родичів. Тепер з побратимами вирушила на фронт.

“Треба було бачити, яка вона була щаслива, коли ми приїхали і випустили її біля штабу. Вона по черзі підстрибувала до бійців – десь до рівня живота, відштовхувалась від них і робила в повітрі сальто. Це розчулило їх до сліз”, – розповідає Марчук.

Але попри романтизм і позитивні емоції всі розуміють – це війна і ворог не просто вичікує.

На позиціях проінформовані, що може бути танковий прорив ворога на Маріупіль. Багато ворожої техніки біля Тельманово та Єленівки.

“Коли ми приїхали до Гранітного, щойно закінчився мінометний обстріл. Хлопці сказали нам, щоб ми заховали машину. За дві години до нашого приїзду в них був 200-й (вбитий – прим авт.). Взагалі, сепаратисти ненавидять волонтерів. Кажуть, що без волонтерів війна вже давно б закінчилася поразкою України. Також розповідають, що сепаратисти полюють на волонтерів, аби взяти в полон. Голова волонтера прирівнюється до керівного складу СБУ,” – говорить Залізняк.

Аби не потрапити в засідку, а значть у полон, волонтери розробляють чіткий маршрут ще вдома. Та й то не один.

“Має бути чітка логістика. Тоді не буде проблем. Ми їхали і знали, що на нас вже чекає машина, в яку ми маємо перевантажити допомогу. Перевантажували вночі, при вимкнених фарах. Все дуже швидко, бо близько лінія фронту,” – наголошує Залізняк.

Коли перевантажували, чули як на задньому фоні били гради.

Бійці спокійно вже на це реагують, кажуть:

“Це по Гранітному гради працюють”.

У вільний від обстрілу й військової служби час – солдат має копати, – така філософія в армії.

Якщо солдат не копає – це поганий солдат. Їхня безпека в тому числі й у їхніх руках. Поганий солдат грає в карти.

Волонтери кажуть: солдати є різні.

Бійці переконані, що на війні людські якості загострюються вдесятеро.

“Більш менш всього вистачає. Чи не єдине, на що скаржаться бійці, це неможливість воювати. Вони буквально просять: дайте нам воювати, дозвольте піти в наступ, дайте зачищати. А їм кажуть – не стріляти, тримати позиції, спостерігати й доповідати”, – говорить волонтер.

Питань у бійців дуже багато, ставлять вони їх волонтерам, тим, з ким частіше всього спілкуються і хто є їхнім неофіційним зв’язком зі світом: “Чому ми повинні спостерігати, а не наступати? Чому нас забезпечують волонтери, а не держава? Чому ті, хто не на фронті, нас не розуміють і живуть світським життям?”

Але іноді бійців вражає не так командування, як друзі, які залишились у тилу.

Один з бійців минулого тижня зателефонував киянам, щоб просто почути знайомий голос. Ті кажуть, що в них все добре і вони збираються на Геловін…Саме готувлаи костюми…

Боєць був вражений:

“Навіщо ви мені це кажете? Я маю за вас тут радіти? Ви що не розумієте, що тут війна і тут якщо не вбивають, то роблять інвалідами на все життя…”

У переважної більшості солдатів дух патріотичний і вони розуміють, що український народ – він їх підтримує, інакше б так довго ніхто не протримався.

Авторка: Олена Жежера, журналістка.