Громада Приірпіння

Я журналіст. Коли почала працювати на телеканалі 10 років тому, дзвінки від людей про вирубку парку сприймала як дзвінки від “гарадскіхсамашедших”.

Тоді, студенткою, я була і проти того, що Україна здала ядерну зброю.

Згодом уряд Японії запросив мене відвідати Хіросіму…

Ця подорож перевернула свідомість.

Там у музеї я дивилася на перше фото, яке зробив японський журналіст після того, як впала на Хіроcіму бомба.

Він не міг довго себе пересилити, щоб натиснути на кнопку, але таки зробив цей кадр…

Далі дивилися докфільм про те, як помирали дорослі і діти після ураження. Миттєві смерті і страшні хвороби. Діти, з яких стікала шкіра…

Далі довго дивилася на маленькі орігамі маленької Садако, яка вірила, що якщо зробить таких тисячу – виживе… І не вижила…

І після докфільму навіть працівники спецслужб різних країн не могли говорити кілька годин.

І там в музеї є лист, який пояснював, чому США вирішили це зробити… Аби довести платникам податків, що гроші на оборону йдуть не дарма. Тобто люди загинули, щоб військова промисловість США отримувала своє фінансування.

Американці в музеї плачуть. А Японці – це найсильніша нація в світі. Вони їх пробачають і заспокоюють.

Там, в епіцентрі ураження стояло дерево… І воно за кілька років відновилось і почало рости…

Японці, які вижили після трагедії й потерпали від хвороб (були за кілька кілометрів від епіцентру ураження) сприйняли це як надію… От після того, як все це побачила, я сама стала тим, кого довгий час вважала ‪#‎гарадскімісамашедшими .

Японці кажуть, що ми схожі з ними, бо ми пережили таку ж трагедію. Вибух в Чорнобилі у 1986 році прирівнюють до “300 Хіросім”.

Японці тут помиляються. Можливо, ми і пережили однакове горе за своєю природою, але висновки наші народи зробили різні.

Наприкінці квітня, через майже 30 років після трагедії, у нас в Україні – знову пожежі поблизу Чорнобиля. Вітер на столицю. Цю мапу намалювали журналісти.

Добре, що радіоактивний фон не перевищив норму. Цього разу пощастило. Як і того разу, коли в Чорнобилі кілька років тому впав дах одного з приміщень.

Пощастило і тому, що у нас досі збережений буферний щит – Біличанський ліс.

У 2008 році зграя місцевих депутатів вирішила розпочати дерибан Біличанського лісу – буферного щита столиці. Це при тому, що Приірпіння – 4 чорнобильська зона. Діти організаторів дерибану – давно за кордоном.

Батьки, а на цій світлині – співорганізатор дерибану депутат Ірпінської ради Валерій Пєший – жирують і теж в будь-який момент можуть сісти на літак і навідатись до дітей.

Те, що вони хотіли залишити Київ без буферного щита, який за оцінками ботаніків з профільного інституту НАН України долає наслідки чорнобильської катастрофи і в разі чого є природним щитом для міста-мільйонника, – це злочин, за який ніхто не сів.

І от 1 травня, рік тому, ми домоглися свого – є тепер указ про нацпарк. Лісу надали високий природоохоронний статус і справа за тим, щоб скасувати сотні актів у судах. Ми це зробимо. Рано чи пізно, але зробимо. Навіть при тому, що зараз тривають рубки з боку Гостомеля.

Але ці виродки-депутати, організатори схем, яким все одно і на односельців, і на місто-мільйонник – вони восени знову підуть на вибори.

Багато років тому ця дівчинка з Хіросіми подарувала мені цей браслет з орiгамі, який я зберігаю і досі.

І щоразу, коли протягом останніх 6 років віра в те, що ми відвоюємо стратегічний захист — ліс майже залишала мене, я згадувала про Хіросіму й маленьку Садако, яка вірила до кінця й не здавалась.

Ми живемо заради своїх дітей. І якщо діти депутатів давно за кордоном, то мільйонам наших простих українських дітей нема куди тікати.

Для нас, дорослих, важливо розуміти, що нам не треба долати наслідки, нам треба знищувати причини. Тоді ми свій час витрачатимемо не на боротьбу з результатом злочинців, а на розбудову держави.

Авторка: Ірина Федорів, журналістка спеціально для “Сегодня.ua”