Громада Приірпіння

У 2010 році я балотувався у депутати Коцюбинської селищної ради разом із моїми колегами Наталкою Соколенко та Іриною Федорів. Саме перед цим ми дізналися про дерибан Біличанського лісу, стали на його захист, допомагали розвивати громадянське суспільство в регіоні.

Мешканці Коцюбинського попросили нас підсилити команду активістів на виборах.

Ми дуже хотіли донести до коцюбинчан-виборців, простих місцевих громадян інформацію про те, що є достойні люди, які можуть розпоряджатися майном громади чесно і відкрито. Але розуміли, що моментальних зрушень у суспільстві й формування відповідальної більшості в раді не може відбутися миттєво. Це справа не одного року роботи.

Команді тоді треба був дійсно бодай один мандат, бо у 2010 році дізнатися навіть про час та дату засідання селищної ради, про розгляд питань порядку денного було нереально для простих коцюбинчан.

Громада, яка не знає про те, що відбувається на сесіях ради, де розпоряджаються її майном, приречена діяти пост-фактум і не може діяти на випередження. Так сталося і з рішенням про дерибан Біличанського лісу. Коли лише через рік всі довідалися, що сотні гектарів лісу роздерибанили між депутатами, їхніми родичами, а також на підставних людей та на кооперативи.

Разом із колегами я у 2010 році як кандидат провів тоді ніч на дільниці й після підрахунку голосів стало зрозуміло, що наша команда взяла лише один мандат. Цей мандат виборола Ірина Федорів, з якою як із журналістом сконтактувались напередодні виборів активісти, в тому числі і Микола Єременко, який зараз є депутатом ради.

Тоді у нас на меті було лише підсилити команду активістів-коцюбинчан, які створили сайт громади і поклали початок розбудови громадянського суспільства. Але після того, як журналіст отримав довіру виборців і став по суті єдиним джерелом інформації громади про те, що робить місцева влада – відповідальність посилилася. Тим більше, що надавати громаді інформацію – це обов’язок журналіста.

Попри те, що про час та дату засідань опозиційну депутатку ніколи не інформували, корупційні схеми вдалося виявляти не лише в селищі, а й усьому регіоні. Всі ці 5 років домогтися справедливого рішення у питанні Біличанського лісу – була справа честі не лише для тих, хто кандидувався, а й для інших журналістів, які за ці 5 років викрили у Приірпінні не один скандальний дерибан.

Це і Бучанське межигір’я, з журналістським розслідуванням якого допомогла зокрема і Олена Жежера.

І височезні паркани, які захопили територію школи й натягнули поблизу спортивного майданчика, над яким натягнуті дроти під напругою.

Під час зйомок однієї з забудов Ірпеня на нашу знімальну групу напав забудовник Олександр Табалюк й ми досі в наших “чесних” судах не можемо домогтися визнання того, що тут мав місце факт перешкоджання журналістській діяльності.

Весь цей час Ірина Федорів, яка була одна в раді супроти де-факто монолітної більшості, мала доводити громаді, що є альтернатива місцевим політикам і треба виховувати у селищі свою протоеліту, яка зможе відповідально правити й звітувати громаді. І ця протоеліта мала б викристалізуватися з місцевих мешканців, у той час як журналісти мали б робити свою роботу – висвітлювати події.

Громада вимагала змін не лише у Коцюбинському. Активні громадяни загалом вимагали реформ, підзвітності та прозорості роботи влади та унеможливлення корупції. Саму тому у нас і виникли події на Майдані, які переросли у Революцію Гідності.

Після двох років боротьби країни і за розвиток демократичних процесів і за цілісність нашої держави, Ірина Федорів, яка перебувала в цьому процесі вже 5 років, прийняла для себе рішення у рік місцевих виборів піти з телеканалу й зрештою цілковито долучилася до розбудови громадського сектору.

Нам, колегам, було сумно розлучатися після 10 років роботи, але коли ти поважаєш людину, ти поважаєш і розумієш її вибір.

У рік місцевої передвиборчої кампанії Федорів прийняла пропозицію Громадського руху ЧЕСНО, який провів масштабний передвиборчий моніторинг у всіх обласних центрах країни, які контролює чинна влада.

Це цілком закономірне рішення, з огляду на те, що низка журналістів зараз розвиває саме громадський сектор та ЗМІ.

Загальнонаціональні ЗМІ по можливості допомагають викривати місцеві проблеми, але ані ефірного часу, ані людського ресурсу не вистачить, щоб відстежити всі події кожної територіальної громади. Комунальні ж ЗМІ – це просто маніпулятивний інструмент в руках політиків, які за гроші платників податків просто піарять себе чи намагаються  знищити політичних конкурентів.

Саме тому громади мають розвивати свої ЗМІ, де допомагатимуть простим дописувачам ставати якісними громадянськими журналістами. Саме ці ЗМІ мають піднімати питання щодо фінансування шкіл, дитсадків та ремонту доріг кожного регіону.

Результати виборів у Коцюбинському, попри те, що Федорів не балотувалася, довели, що робота в системі однієї людини не буває марною, якщо дійсно 5 років працювати і звітувати за кожен рік роботи.

Після виборів головна битва громад за прозорість влади – це саме регламент, який має закріпити вчасне інформування громади про сесії, вчасне оприлюднення рішень, щоб громада знала про те, що має відбутися “до того як”, а не як з питанням Біличанського лісу чи Бучанського межигір’я. І кожен депутат має звітувати перед громадою, виконувати доручення виборців, оприлюднювати інформацію про свої доходи, щоб не було підозри на корупційну складову чи конфлікт інтересів.

Я попри те, що проживаю у сусідній громаді в місті Києві, все одно пильно стежу, як і низка журналістів, за подіями в Приірпінні, де за останні 5 років народився потужний актив простих громадян.

Звісно, прихильники старого режиму будуть опиратися, блокувати присутність громади на сесіях, проводити їх у малих приміщеннях і намагатися винести з голосу у день сесії питання, які йдуть всупереч інтересам громади.

Але тільки від кожного громадянина, який має право знати й вимагати підзвітності влади, залежить, чи примножимо ми здобутки демократії, підвалини якої закладалися ще у 2010 році, чи дамо на відкуп майбутнє наших дітей.

Автор: Анатолій Максимчук, заступник Голови Правління Телеканалу СТБ