Громада Приірпіння

Напередодні Різдва хочу розповісти громаді про те, що реформи в Україні потребують не лише державні структури, а й церква. Рівень довіри до церкви в Україні у 2015 році став найнижчим за останні 5 років. Але попри це кількість тих, хто довіряє залишається доволі високою – 62 %.

Я – людина віруюча, але віднедавна не релігійна. Інститут церкви в Україні останні роки сприймаю як бізнес-структуру, яка не має поваги до своїх клієнтів – прихожан. Це, безумовно, відбивається на індексі довіри до церкви, що і фіксують соціологи.

Коли священик у селищі Коцюбинське йде у депутати, приватизував частину приміщення колишнього дитячого садка, провокує конфлікт в громаді, загальнонаціональні ЗМІ висвітлюють зловживання й примусове жебрацтво переселенців, на яких він наживається, церква 10 років стоїть недобудована,  а Філарет знає і не реагує на звернення громади, – як прихожанка УПЦ КП, яка має похресників, як громадянин і журналіст – я втрачаю довіру й хочу зрозуміти, як має функціонувати інститут церкви, щоб люди не розчаровувалися, як наша громада.

Коли восени я приїхала до США як учасниця програми “Відкритий світ” (фінансується Конгресом США), то оселилась в родині Тома те Пегі Райдерів (штат Іліноіс, місто Спрінгфілд). Вони пенсіонери. Пегі вчителька, а Том – адвокат, який майже 20 років був депутатом ради штату Іліноіс (на фото подружжя з онуками).

Мені запропонували на вихідних відвідати з ними їхню церкву, тактовно перепитавши, чи я не проти. Я була тільки за, бо треба вивчати не лише умови функціонування ЗМІ, політичних інститутів держави, а й те, як побудоване життя релігійних громад за кордоном.

Після моєї розповіді про депутата в рясі Коцюбинської селищної ради Миколу Ільницького, приватизацію колишнього дитсадка, торгівлю секонд-хендом та сектантське поклоніння стихіям й при цьому повну байдужість центрального апарату УПЦ КП, у Райдерів був шок. Саме тоді моя колега з 1+1 Дарина Рогачук видала скандальний сюжет, після якого Філарет мовчить вже не перший місяць. Саме це мовчання церкви дало можливість Ільницькому вдруге отримати мандат у селищі.

Райдери заходилися мені розповідати про те, як живе їхня релігійна громада Черрі Хілл. Нещодавно вони змінили приміщення. Старе вже було для них замале й вони побудували собі нове на придбаній землі (місцерозташування – поле, поблизу нема висоток, що у нас є обов’язковим для того, щоб був масовіший потік грошей від прихожан).

Дійсно, церква не має отримувати в громади землю безкоштовно, бо кожна релігійна громада має рівні права. Тобто, якщо постворювати фіктивно низку релігійних громад, то таким чином це може бути спосіб для наживання на землі та майні громади. А от внести гроші в бюджет населеного пункту й викупити ділянку за ринковою ціною – це значить що в тебе дійсно є прихожани, які цього потребують й за словом церква дійсно стоїть потужна релігійна громада, яка прагне розвитку.

Мені пощастило, бо Том Райдер свого часу входив до наглядової ради церкви й знав все про її видатки.

Отже при церквах діють такі ради, до яких входять виключно прихожани. Безперервний термін перебування в наглядовій раді, як і кількість безперервних каденцій президента в країні, – обмежений. Церква тут, як і в нас, існує за рахунок пожертв, але фінанси контролюють безпосередньо обрані членами релігійної громади люди, які є підзвітними. Щомісяця Черрі Хілл має десь 200 тисяч надходжень (це еквівалент 3,5 річні зарплати вчителя у США).

50 % витрачають на заробітну платню 5 священиків, кожен з яких має свою сферу відповідальності – недільна служба, робота з молоддю, курування місіонерської роботи тощо. Також ці кошти йдуть на оплату роботи музикантів, які грають під час служби.

Тут ніхто не забирає дітей на службу, бо діють дитячі кімнати, коштами на оснащення яких розпоряджається теж наглядова рада.

Також функціонує недільна школа. Й сплачуються комунальні послуги.

Решту грошей наглядова рада спрямовує на потреби розвитку громади (виплата кредиту за побудовану будівлю, допомога тим прихожанам, які цього потребують, тощо). Рада звітує перед людьми й рух коштів церкви є абсолютно прозорим. Хто з наших прихожан має доступ до інформації щодо фінансових щомісячних надходжень й витрат своєї церкви?

На месі люди робили пожертви й вони були різними – хтось кидав долар, хтось 5, хтось 10. Були люди, які не жертвували нічого. Дехто клав на тарілку конверт, тим самим приховуючи від публіки свій внесок церкві, щоб не ставити інших у незручне становище. Частина коштів з пожертв спрямовується на допоможу ближнім. Свого роду перерозподіл блага між багатими і бідними.

Том Райдер жертвує для церкви, куди ходили ще його батьки, щомісяця традиційну десятину свого доходу. Але цим він не обмежується. Том допомагає іншим прихожанам, хто переживає скрутні економічні часи спланувати свій бюджет, щоб вибратися з кредитних боргів, надає юридичні консультації.

Тим часом його дружина Пегі, яка працювала вчителем, – на пенсії теж волонтерить. Раз на тиждень вона ходить до бібліотеки й допомагає працівникам розкласти книжки на полиці наприкінці дня, бо попит на прочитання літератури доволі великий попри значний рівень інтернетизації. Окрім цього, раз на тиждень Пегі приходить до класу своєї онуки й допомагає вчителеві вести урок письма. Вона допомагає з каліграфією.

Розповідає малечі, де яка країна й звідки прилітають гості до їхнього міста.

Взагалі волонтерство у громаді Спрінгфілда – це норма. До слова саме рівень довіри до волонтерів в Україні у 2015 році є найвищим й саме це є рушійною силою для розбудови сильного громадянського суспільства. Але у Спрінгфілді значна кількість волонтерів – пенсіонери.

У один з наступних днів у США ми поїхали вивчати діяльність громадської організації “Хабітат”. Вони будують житло найбіднішим але платоспроможним родинам, які бодай раз на місяць можуть сплачувати кілька сотень доларів впродовж десятків років.

“Хабітат” втілює розпіарену голівудом американську мрію – кожна родина має мати свій приватний будинок (не квартиру в багатоповерхівці). Землю (пустир) виділяє на прохання громадської організації місто або жертвує якийсь благодійник. Звісно, ця земля розташована у недорогому передмісті.

Середня вартість матеріалів для такого енергозберігаючого будинку з 2 маленькими спальнями, вітальнею та кухнею – 100 000 доларів. Це, як правило, вартість матеріалів, оскільки будівельні роботи проводять волонтери. Будують за кілька місяців. У 2015 році, коли ми приїхали, “Хабітат” здав свій 101 будинок.

Один з волонтерів-будівельників – священик. У будній день приїхав традиційно допомагати будувати оселю бідним. Дійсно, що ж має робити священик у будній день? У нього такий самий робочий тиждень, як і в нас. Тільки він працює на громаду.

Тобто інститут церкви став пліч-о-пліч з громадською організацією задля суспільного блага. І от стоїш і радієш за сусідів, бо у нас навіть церкву добудувати з потужною громадою не можуть за 10 років.

У нас громаді не лише не допомагають, а й забирають за безцін приміщення, а волонтерську допомогу переселенцям приписують як свою безпосередню заслугу. Паства в селищі тікає до московського патріархату, який будує вже другу церкву в Коцюбинському.

Я знаю, що один з священиків (не Приірпіння) взяв 10 тисяч на виборах і по суті агітував прихожан за кандидата в нардепи. Це розцінки 2012 року.

Цей випадок я розповідаю своїм студентам, коли кажу про формування передвиборчих бюджетів. Вони мають право знати правду й розуміти, як низько й ницо працюють технологи й “отці” під час кампаній. Для того, щоб витрати не йшли через передвиборчі фонди, про які треба звітувати, як правило, створюють однойменні громадські організації. Тобто назва партії тотожна назві громадської організації. І завдяки громадським організаціям в тому числі відбувається дофінансування передвиборчої кампанії.

На церкву можуть давати і просто готівку. Таку інформацію, як журналіст, збираю в штабах політиків з надійних джерел.

Це мене вже не дивує, бо в студентські роки, коли я прийшла на Великдень до церкви, то пасхальні кошики освятили окрім молитви, ще й прізвищем політика. Це був просто жах і так хотілося вірити, що такі випадки поодинокі, але журналістика дає тобі розуміння масштабу цього процесу.

Таким чином, якщо ви хочете мати священика, якому довіряєте, церкву, в якій ви не будете думати про корупційні схеми, торгівлю гуманітарною допомогою, якщо ви хочете мати релігійну громаду, на яку можна спертися в скрутну хвилину й яка разом з вами порадіє,а при потребі й допоможе, то тут діє той самий принцип, що і в розбудові держави.

Коли мене запитують, чи вірю я в Бога, то я відповідаю, що вірю. Без віри неможлива перемога. Але питання віри не підмінюю  більше питанням релігії й не ототожнюю ці поняття.

За свою церкву треба боротися і її треба, як і владу, контролювати. А церковники мають зрозуміти, що люди потребують інституту, де є віра і довіра. Ми – роботодавці не лише політиків й чиновників, а й священиків. Вони живуть за наші гроші й ми маємо їх контролювати таким інструментом, як наглядові ради.

І те, що довіра до церкви за 5 років сягнула найнижчої позначки – привід задуматися всім, хто носить рясу й наживається на найсвятішому – вірі громади.

Авторка: Ірина Федорів – журналістка – учасниця прогами Конгресу США “Відкритий світ”