Громада Приірпіння

26 квітня  –  пам’ятна дата для всієї України. Але для Приірпіння – ця тема особливо близька. Ми – четверта чорнобильська зона. Дуже прикро, що про ліквідаторів та їхні проблеми згадують лише раз на рік .

В Ірпені чорнобильцям під час роковин трагедії місцева влада вручала медалі. Один чоловік попросив слова і чесно владі сказав, що він не розуміє, навіщо їх всіх тримають під дощем, щоби вручити пафосно медальку, коли чорнобильці рік не можуть допроситися собі ліків.

Правду буває чути неприємно.

Потім один ліквідаторів додав: “Ми не хочемо, щоб держава забула про бійців АТО, як колись забула про нас”.

Я народилась після Чорнобиля. Зараз, вже дорослою, бачу, як наша держава змушена захищатися від зовнішнього ворога.

Тоді, тридцять років тому, українці прийняли на себе удар через недолуге і жорстоке радянське керівництво. А тепер на нашу країну посунула російська державна воєнна машина, що прагне відродження “совка”. Тієї системи, яка могла дозволити собі вивести людей на першотравневу демонстрацію, хоча добре знала, чим це обернеться.

У квітні 1986-го ліквідатори боронили нашу землю від “мирного атому”, не очікуючи винагород, а просто тому, що інакше було не можна. Українці приймали в свої оселі переселенців, збирали для них допомогу.  Робили це в УРСР, навіть слова не знаючи такого чужоземного як “волонтерство”.

Гнила радянська держава намагалась підкупити їх у ЗМІ обіцянками, пільгами, компенсаціями, медальками, аби пригасити протест, що зрів у суспільстві. Та часто-густо траплялося так, що людина, яка втратила здоров’я під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, не отримувала насправді належної допомоги. А от спритник, який, може, і близько до Чорнобиля не наближався, ставав ліквідатором першої категорії. Вам це нічного не нагадує?

Чоловік, який порівняв ситуацію із чорнобильцями та АТОвцями, яким вручають медальки й про яких належним чином на місцях не піклуються, знає про що говорить.

Україна знаходиться в центрі Європи, може, тому нас не оминуло жодне історичне потрясіння. І кожного разу наш народ, серцем відчуваючи, де правда, ставав на захист країни.

Нам дійсно не треба збирати людей раз на рік чи то чорнобильців, чи то учасників Великої Вітчизняної війни, чи то АТОвців, щоб сфотографуватися з ними, дати медаль і забути до наступних роковин, щоб повторити все це ритуальне дійство. Треба налагодити систему не лише на загальнодержавному рівні, а й на місцях, щоб люди почували себе захищеними весь рік. І, знаючи систему з середини, можна твердо сказати, щоб без підтримки громади та волонтерів систему налагодити і контролювати неможливо.

Марія Шевченко, голова фракції БПП у Ірпінській міській раді