Громада Приірпіння

Львівський медіафорум – це одна з найбільших подій Центрально-Східної Європи. За 5 років форум відвідало більше 3500 фахівців з 23 країн світу. Лише цього року виступало 120 спікерів і щороку тут діляться досвідом лауреати Пулітцерівської премії.

Бути учасником форуму – для журналіста це дуже хороший шанс отримати нові компетенції й обмінятися досвідом. Виступати на форумі перед колегами – це велика честь. Це означає, що робота, яку ти з колегами робиш в журналістиці визнається провдіними журналістами.

Мене часто запрошують провести тренінг щодо телевізійної журналістики з огляду на 10 років досвіду на СТБ. Також просять розказати про діяльність ЧЕСНО. Але вперше на такому рівні колеги захотіли, щоб історія сайту громади – “Громади Приірпіння” – стала прикладом для наслідування в регіонах.

Коли ти розумієш, що про успіх саме твоєї, селищної, громади, доведеться буде говорити на рівні з досягненнями й досвдіом Мирослави Гонгадзе з “Голосу Америки”, Севгіль Мусаєвої з “Української правди”, Сергія Анрушка з “Радіо Свободи”, Андрія Куликова з “Громадського радіо”, Ялди Хакім з ВВС, Пьотра Андрусєчка з “Газети виборчої”, Джорджа Брока з Лондонського університету та десятками інших колег, то приходить розуміння того, що те, чого досягли у розвитку громадянської журналістики коцюбинці – цінується на рівні з досвідом загальноукраїнських ЗМІ та світових медіа, який обговорювався на форумі.

Громадські платформи розповідали колегам, як їх фінансують гранти або як виживати за рахунок реклами. “Громада Приірпіння” ніколи не мала грантів, ми ніколи не давали рекламу. Ми дійсно громадське ЗМІ – сайт та друковане видання “Громада Коцюбинського” існує виключно на добровільні пожертви громади. Нас цитують провідні ЗМІ країни, телеканали за нашими матеріалами знімають розслідування. Генпрокуратура розуміє, що ми не даємо спуску.

Але головна наша місія – не просто інформувати громаду чи притягнути корупціонерва до відповідальності, а змінити громаду шляхом надання інформації, згуртувавши її не лише для формування якісних політик в селищі, а й для того, щоб робилися соціально-культурні проекти, такі як народні гуляння, проведення фотовиставок “Історія Коцюбинського” тощо.

Я розповіла, як я не вірила в те, що сайт селища може бути реальним проектом. У 2009 році до мене прийшли дві мешканки селища бухгалтерка Юлія Васіна та ріелтор Вікторія. Вони просили врятувати Біличанський ліс і допомогти з сайтом, який вони створили. Вони вірили, що це можливо, а я не вірила.

З журналістами ми говорили про межу професії – де закінчується журналістика і починається громадянин – діяльність активіста.

Я чесно сказала, що в Коцюбинському в громадянській журналістиці мені довелося перейти межу. Я, журналіст, стала депутатом. Від безвиході. Інформації про засідання сесій, комісій та питань, що розглядають громаді не надавали. Навіть як депутат я не завжди її отримувала.

Розказала про те, що громада згодом вирішила видавати самвидав. Активісти вірили в те, що ми назбираємо гроші на друк, а я не вірила. Я септик за натурою. Але моя громада у питанні віри виявилася більш прогресивною і сильнішою, ніж я. Ми видали вже загальний тираж – 71 тисячу для населеного пункту, де живе 15 тисяч мешканців. Всі гроші на друк зібрала громада. Для порівняння на рік “Ірпінському віснику” депутати Ірпеня али 700 тисяч наших податків. Нас не питали, чи ми хочемо фінансувати рупор мера.

Ми даємо макети для ознайомлення перед друком громаді і люди розуміють, що вони фінансують.

Зараз дуже кризовий час і навіть харківське “Накіпело” зізналося, що друкований проект їм довелося призупинити. А вони мають фінансування з грантів. А ми без грантів і бюджетних грошей воюємо за право на справжні ЗМІ громади, оскільки комунальні ЗМІ цю функцію не виконують і ніколи не виконають.

Я бачила обличчя колег, коли розповідала, що ми не просто розвинули журналістику, ми змінюємо свідомість в громаді про безкоштовну вату. Активісти купили апарат і збирають кошти на лед-лампи, спецхарчування для онкохворих, центру адопції тварин та інші потреби громади.

Колеги та представники міжнародної спільноти аплодували. І я розуміла, що це аплодисменти моїй Олександрі Куцан. Моєму депутату, яка змінює свідомість дітей. І ще я розуміла, що ці люди прекрасно усвідомлюють, що таке “фандразинг” – збір коштів для благодійних потреб. На жаль, цього не розуміють деякі мої односельці, такі як Юлія Главацька… Ну що ж… Громада не може розвиватися рівномірно…

Я розказала про розпуск ради і про те, що нових кандидатів ми фільтрували на віче – це джерело демократичних змін, яке покликане змінити систему.

Одним з джерел пошуку нових політиків і формування нових політиків – є колумністи, які дописують на сайт. Саме з авторських колонок видно, хто має які компетенції і систему цінностей. Таким чином вдалося завести 30 % нового і якісного складу ради. Зміни не можуть бути миттєвими. За них треба воювати десятиліттями, бо ми змінюємо свідомість людей і їхні цінності, які історично закладала система. На це треба час. Не рік і не два.

Після доповіді до мене підійшла Оксана Войчишина – вона з Кіровоградської області. Робить маленький сайт для своєї громади під назвою “Комора”. Там волонтерять її подруги. Войчишина сказала, що не вірила в те, що ця модель може бути успішною й що десь є ще такі навіжені громади. Домовилися про співпрацю. Колега наголосила, що громада і рада – це в них два розрізнені поняття. Вони не розуміють, що відбувається в раді, не ходять на сесії.

А у нас в Коцюбинському про сесійні засідання, був стрім з останньої сесії для тих, хто не зміг прийти, сесії у неробочий час, як би це не подобалося депутатам.

Потім підійшов представник телеканалу “Громадське. Дніпро” і просто попросив потиснути руку. Це він тиснув руку не мені. Це він тис руку кожному, хто бере участь в роздачі газети – Людмилі Буток, Олені Сокотюк, Євгену Форостовському та багатьом іншим, тис руку тим, хто читає газету і кожному, хто дописує на сайт протягом всіх цих 7 років. Тим, хто організовує фотовиставки – Люді Мирончук і Томі Лисак, хто допомагає з організацією свят – Ніні Чижевській, Людмилі Демченко, Володимиру Маслюку та десяткам інших.

І як цей час пишалася тим, що моя громада найсильніша в Україні. Сильніших я не бачила.

Далі підійшли представники ОБСЄ та посольства Швеції. Говорили про те, що у нас неймовірний досвід, який треба передавати. Представниця посольства Швеції наголосила, що тепер бачить на власні очі, що може робити наша “Коцюбинська банда”. І слово банда тут звучало позитивно. Тобто за нашою історією слідкують посольства європейських держав.

Вже було завершення форуму і всі пішли простонеба їсти на бочках і де прийдеться. Формат прекрасний, демократичний.

І от ти стоїш у черзі і перед тобою стоять двоє дівчат з Франківська.

І одна іншій каже: “У нас була дівчина з селища на доповіді, вони створили сайт селища і багато що змінили. Це неймовірно…”

Я її обійняла ззаду і сказала, що мені дуже приємно, що коли закінчується 4-денний форум і зголодніли колеги і стоять за їжею з почутого на форумі обговорюють саме Коцюбинське. Значить ми зачепили колег, значить наш досвід може передатися далі в громади… І тут моя колега сказала мені фразу, яка для мене в цей день стала найдорожчою:

“Я думала їхати з країни, але послухала цю історію про Коцюбинське і зрозуміла, що все можна змінити. І мені стало соромно”.

В цей день наша історія змінила погляд молодого покоління журналістів в регіонах. А саме вони будуть подавати інформацію своїм громадам. Нам треба вірусувати громади. Я вірю, що змінити країну вдасться не від Верховної Ради чи Кабміну, не від Президента. Змінити країну можуть маленькі громади, які зміняться, виховають в собі нові цінності, згенерують нових політиків для нових політик. І це можливо.

До 2013 року мені задвалося все це нереальним. А потім люди, які роками жили в селищі, вони прокинулися і згуртувалися. І для цього нам не треба ні Уряд, ні ВРУ, ні Президент.

У мультику “Мауглі” була чудова фраза: “Я знаю джунглів закон, що сила вовка це зграя, а сила зграї це вовк.” Перефразувавши цей закон, закон джунглів, який давно вже має діяти в Україні, я можу з 100% впевненістю сказати: сила громадянина в громаді, а сила громади в громадянині. Іншого шляху для порятунку і розбудови нашої держави немає. Тут все залежить від кожного з нас і від нас всіх разом взятих. Як тільки ми це усвідомимо – ми вб’ємо дракона. І справа не в Карплюку чи Федоруку, справа не в чиновниках, дракон сидить в кожному з нас і перемога буде лише тоді, коли ми змінимо своє ставлення до дісності.

Авторка: Ірина Федорів – журналістка, мешканка Коцюбинського