Громада Приірпіння

Донька вбитої бучанки Тетяна переконана, що саме російський снайпер 24 березня 2022 року поцілив її маму, активістку Тетяну Єременко. Куля пройшла поміж брів. Жінці було 46 років. Вбивство сталося на очах у доньки та чоловіка жінки.

Майже місяць бучанці провели в повній окупації. У місті Буча, що під Києвом,  після того, як його залишили російські солдати, знайдені тіла сотень убитих та закатованих мешканців. Увесь світ побачив звірства російської армії, які вони чинили в Бучі. Причини такого звірства неможливо пояснити. Про те, що в Україні відбувається геноцид говорять вже світові лідери, зокрема президент США Джо Байден.

За інформацією Офісу Генерального прокурора України, прокурори Київської обласної прокуратури спільно зі слідчими СБУ документують воєнні злочини, вчинені збройними силами Російської Федерації у місті Буча.

Загибла Тетяна Єременко брала участь в громадських проектах, контролювала використання бюджетних коштів, опікувалася освітніми питаннями в місті, турбувалася про екологію.

У день, коли бучанки не стало, вона з родиною, як і раніше до цього, провідувала маму з татом, які мешкали у районі Лісової Бучі. Вони йшли звичним маршрутом з вулиці Тарасівської, через залізничні колії, повз територію непрацюючого Тарного заводу. Саме на території “тарного” розміщувалися російські військові, які контролювали той район.

Фото бучанця Василя Гарника. Прямо за сірим парканом Тарний завод, до нього веде дорога, на якій було вбито Тетяну

20-ти літня дочка Тетяни, яку назвали на честь мами, погодилася розповісти про побачене. Ще до війни дівчина почала вести щоденник і все, що відбувалося в її житті, записувала туди. З початком війни Тетяна не облишила цю справу.

Фрагмент щоденника дочки вбитої. На цій сторінці події, які відбувалися у Бучі з 14 по 20 березня.

Таню, чи була у вас думка про евакуацію з перших днів війни?

У нас регулярно в родині виникали такі розмови, що, можливо, тут щось почнеться. Можливо, треба буде виїжджати. Але ми якось не думали, що може початися повномасштабна війна і так активно. І ми не думали, що комусь буде потрібна Буча. На той момент ми не врахували, що в нас поряд Гостомельський аеродром, який по суті є стратегічним об’єктом.

Фото мешканця Гостомеля Юрія Марчука, зроблене в перший день війни 24 лютого 2022 року. На фото російські гелікоптери летять в бік аеродрому

23 лютого ми вже серйозно почали обговорювати можливу евакуацію і я навіть 24-го лютого планувала записатися на курси керування авто, щоб у разі чого була змога виїхати, знайти якусь машину й вивезти родину, бо серед нас ніхто не вміє керувати. А мама всю ніч з 23-го на 24-те лютого просиділа в інтернеті, оцінюючи ймовірність того, що на нас можуть напасти. Вона почала шукати якесь житло у Львові або в Польщі й ми почали думати про те, що, можливо, почнеться війна і нам доведеться виїхати. 

Вона всю ніч не спала, а о 4-й ранку вийшла на балкон і побачила як летить ракета. Вона нас розбудила зі словами: “Вставайте, почалася війна, треба збирати речі!”

Фото вибуху, зроблене Тетяною в перші дні війни з вікна квартири у ЖК “Міленіум” в Бучі.

Збирати речі й виїжджати з Бучі?

Ні. Ми зібрали речі й перейшли в сусідній будинок в ЖК “Міленіум”, оскільки вирішили, що в панельному будинку було більш небезпечно. Думки виїхати з Бучі були, але як це зробити? На чому? У нас машини не було, знайомі, які мали автівки, вивозили свої сім’ї. Евакуації в місті оголошено не було. 

Питання щодо вчасної евакуації – це те, про що ще маємо питати органи місцевого самоврядування… А у ЖК “Міленіум” ви почувалися у безпеці?

У відносній. Ми сиділи спочатку в ванній кімнаті, потім в коридорі. Виходили ненадовго на кухню готувати їсти. Так тривало кілька діб, а на третю добу, 27-го лютого, росіяни вже були в Бучі. Того ж дня в місті почалися проблеми зі зв’язком. Були потужні вибухи, від них дуже сильно гойдався будинок. На наше подвір’я заїхав російський танк, я спостерігала за ним у вікно. Російські військові розбили аптеку, щось там взяли й поїхали.

Слід від російського танку на подвір’ї ЖК “Міленіум” у Бучі. Фото зроблене дочкою вбитої

Цього дня розбили колону ворожої техніки на вулиці Вокзальній і на кілька днів стало більш-менш тихо. 3-го березня я навіть бачила наших військових. Потім, 5 березня відімкнули світло й інтернет, вночі пропала вода, але ще був газ.

Коли вимкнули газ ми ще один день посиділи в квартирі, а 8 березня батьки самі без мене вирішили сходити до бабусі з дідусем в район Лісової Бучі. До цього часу ми з квартири не виходили. 

У бабусі приватний будинок?

Так, вона живе в приватному будинку неподалік Варшавської траси. Після 8-го березня ми щодня почали ходити туди допомагати по господарству, готувати їсти. Ми прокидалися о 6-й ранку, йшли повз вулицю Тарасівську, люди з багатоквартирних будинків виходили на вулицю готувати їжу, ми дізнавалися новини, а поверталися о 16-й. До початку комендантської години. Ми навіть думали переїхати жити до бабусі, але там поряд Варшавська траса і ми подумали, що там може бути небезпечно.

Фото місця по вулиці Тарасівській, де готували їжу, зроблене Тетяною (дочкою) в дні війни

9 березня у Бучі було оголошено про перший зелений коридор. Чи не було тоді думки про евакуацію?

Тоді вже категорично ні, тому що люди виїжджали весь цей час і ті, хто виїхав, або потрапляли під обстріли, або телефонували, що дорогою бачили вбитих, розстріляні автівки. Ми боялися паніки, боялися, що цей зелений коридор обстріляють, почнеться якась давка. Наступного дня, вже 10 березня, люди, які ходили на евакуацію але їм не вдалося виїхати, розповіли, що в будь-якому випадку, ідучи до місця евакуації, натикаєшся на блок-пости росіян. А вони могли зробити що завгодно. 

Розстріляні автівки в Бучі. Фото Цензор.net

Як мінімум, – це забрати й знищити телефон. Були розповіді, що якийсь чоловік їхав на велосипеді повз цей блок-пост і його застрелили. Нам здавалося, що за таких обставин іти на евакуацію небезпечно, до того ж мама казала, що не зможе тут залишити своїх батьків. Дідусь після інсульту був частково паралізований. Вони не хотіли нікуди їхати. Ми всі були прив’язані до Бучі.

Потім ми почали розглядати можливість мене саму відправити, але коли ми вже це вирішили, то зелених коридорів більше не було…

День убивства мами.. Того дня ви так само як і завжди пішли до бабусі..

Так, у нас щодня був однаковий маршрут. І хоч по вулиці Києво-Мироцькій з середини березня вже почали їздити ворожі танки, вони нас не займали. Ми їх бачили щодня й вже почали звикати до такого стану. У бабусі ми готували їсти.

Мама була, як завжди, в доброму гуморі, вона нас усіх налаштовувала на позитив, говорила, що скоро війна закінчиться й Україна переможе, наспівувала пісеньку Вєрки Сердючки: “Геть з України, москаль некрасивий!” і весь час жартувала. 

Близько обіду 24-го березня до нас прийшли росіяни проводити обшук. Смартфони я заховала, а з кнопочних телефонів вони забрали сім карти. Все, що вони тут робили, вони передавали комусь по рації. Цікавилися, чи ми всі тут живемо. Ми розповіли, що ми тут лише готуємо їсти, а ввечері повертаємося додому на Тарасівську. Вони цю інформацію також передали по рації.

Вони просто перевірили будинок і пішли?

Спочатку подивилися скрізь у кімнатах, на горищі, в погребі, а потім сказали татові, щоб він збирався їхати з ними на допит. Ми почали вмовляти його не забирати, пояснювати, що він не військовий, не партизан, а звичайний мешканець Бучі і вони чомусь передумали й пішли.

Снайпер вистрелив у маму, коли ви вже поверталися?

Ми приготували їсти й пішли тим самим шляхом додому. Справа від нас був лісок, зліва залізничні колії, а навпроти Тарний завод. ( Саме на території “тарного” розміщувалися російські військові, які контролювали район Лісової Бучі, згодом уточнила жінка)

Ще було світло, біля четвертої години. Ми спокійно йшли, було досить тихо. І раптом пролунав постріл. Стріляли дуже близько, може з відстані 50 метрів. Я в той момент подумала, що оглухла, мені заклало вухо і я навіть доторкнулася до нього, щоб пересвідчитися, чи не тече з нього кров. В цей момент я побачила, як щось відскочило від маминої голови й вона впала. Подумала, що вона падає на землю, тому що почула постріли…щоб вберегтися.. крикнула: “лягайте!” і ми з татом теж упали на землю.

Фото бучанця Василя Гарника. Вид на місце вбивства Тетяни з залізничної станції Лісова Буча

Я подивилася на тата, він рухався і дивився на мене, почала за ногу смикати маму, запитувати чи вона в порядку, але вона не відповідала. Мама впала в одну сторону, а ми з татом впали до її ніг. Я почала підводитися й заглядати їй в обличчя, воно все було в крові. Схопила її за руку, думала, що вона просто поранена, що вона теж у відповідь стисне мою руку.. Потім побачила вже кров на асфальті, почала кричати… Заплакала через два дні, коли маму вже поховали…

Ми сподіваємося, що вона одразу померла і в ту секунду нічого не зрозуміла й не відчула…

Звідки стріляли?

Тато одразу збагнув, що стріляли звідкись поряд, він почав кричати “не стріляйте”, “допоможіть”, “у нас немає зброї”, “дружину поранено”..

Ми кричали, але ніхто не відгукнувся і тоді тато мені сказав відповзати назад і бігти до сусіда, щоб він брав тачку й допоміг забрати маму.

Коли ми з сусідами повернулися, батько стояв біля паркану колишнього Тарного заводу й розмовляв з росіянами. Мамине тіло лежало на дорозі. Сусід переконав мене, що краще нам піти, оскільки він не може гарантувати мою безпеку.

Ви пішли, а тато лишився з російськими військовими?

Сусід пояснив, що тіло мами ми забрати не зможемо і росіяни можуть відкрити по нас вогонь, тому, треба повертатися. Ми повернулися назад до бабусі, довго думали, що нам робити.

Уже поночі ми забрали її тіло, з росіянами вдалося домовитися дідусю, а тата в цей час вже ніде не було.

Тобто, його затримали росіяни?

Тоді ми не зовсім адекватно могли оцінювати ситуацію й усе, що відбувалося. Тата не було всю ніч. А на ранок, близько 8-ї години він прийшов до бабусі в двір.

Він розповів, що росіяни біля “тарного” перевірили його документи, змусили роздягтися до трусів – шукали у нього на тілі татуювання свастики. Вони почали розповідати татові, що це не вони стріляли в маму, що вони лише робили попереджувальні постріли 20-30 метрів над головою.

Але, очевидно, що це стріляли вони з території “тарного”. Це зрозуміло з того як мама впала і з того як увійшла куля. Вони стріляли прямо в маму, тому що постріл був зроблений просто в центр чола, поміж брів.

Тато чув, що постійно їм по рації передається, хто де по якій вулиці йде. Тато чув як по рації передали, що біжить чоловік з тачкою й дівчина. Це бігли ми з сусідом за маминим тілом. Ми переконані, що це саме цей командир, який його оглядав, надав наказ стріляти або, можливо, це він сам і стріляв. 

Що з ним робили ніч, він розповідав?

Командир вдягнув татові мішка на голову й міцно зв’язав йому руки за спиною. Так, що вони почали терпнути. Потім у тата запитали як він, як цивільна людина, оцінює ситуацію в Україні? На що тато відповів: “У вас освободительная операция, ви освободили меня от жени, а дочку от матери”.

Після цього його посадили в машину й повезли кудись на допит. Він був з мішком на голові й не бачив, де був і хто його допитував. Але на його розповідь про вбивство мами один з тих, хто допитував сказав: “Е*ная война, что мы тут делаем? Зачем етот идиот выстрелил?” Вони розуміли, хто вистрелив. Далі його знову посадили в машину, де він попросив перезав’язати йому руки. Їх йому зав’язали спереду, що в результаті врятувало йому життя. Тата висадили серед ночі на Варшавській трасі біля магазину “Новус” й сказали йти вперед 100 метрів і там його розв’яжуть.

Спалене авто біля магазину “Новус” у Бучі

І він туди пішов? Що там було?

Попереду був ворожий блокпост і якби тато туди пішов, його б одразу розстріляли. Він зняв мішок з голови, побачив розбиту машину, сів у неї й розрізав скотч на руках. Після цього зайшов у перший двір, де була собака, бо подумав, що там мають бути люди, які її годують. Там він переночував, а на ранок вже пішов до нас.

Ви залишилися вже у бабусі?

Так, ми вже були там до звільнення Бучі. 

Того дня, 25-го березня, тато весь ранок рив могилу. Нам чим могли допомагали сусіди. Маму поховали на подвір’ї бабусі, під дубом. Для нас мама була цілим Всесвітом. Але я хочу, щоб усі запам’ятали маму усміхненою та готовою будь-кому допомогти, якою вона була до самого кінця. Не кажіть, що ми її втратили. Для нас усіх вона робила щось таке, що втратити неможливо. 

Тетяна з батьком виїхали з Бучі до Києва 2-го квітня, коли вже Буча була звільнена від окупантів.

Родина запевняє, що зробить усе можливе, щоб довести факт воєнного злочину та встановити справедливість. Також дівчина говорить, що наразі не потребує фінансової допомоги, а всіх бажаючих зробити пожертвування, просить перенаправити ці кошти тим, хто їх зараз потребує – постраждалим бучанцям та нашим військовим. Саме так зробила б мама Тетяни.

Цей репортаж є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної Рухом ЧЕСНО у партнерстві з  JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.

Спілкувалася Олена Жежера, Рух ЧЕСНО