Громада Приірпіння

Автор: Андрій Сніжко

Вихідними відбулося прощання зі вбитими учасниками революційного руху.

У Львові – з українцем Юріем Вербицьким, у Дніпропетровську – з вірменом та громадянином України Сергієм Нігояном.

Столиця ж прощалась – з білорусом Михайлом Жизневським.

В останню путь загиблих провести прийшли тисячі громадян, не стримуючи сліз скорботи.

Особливо багато людей зібралося у Києві на Михайлівському майдані та у однойменному соборі, де відбувалася траурна церемонії за Михайлом Жизневським.

Були тут і лідери опозиції, провідні українські політики, громадські діячі, побратими по зброї, прості українці різного віку, соціального статусу та місця проживання: з Києва, Львова, Мінська, Донецька. Були й представники громади Приірпіння.

“Немає поділу між Західною та Східною Україною. Є поділ між тими, хто окутав себе рабськими путами, та тими, хто з вільним серцем, хто з хороброю душею воює в ім’я українського народу та в ім’я Того, Хто на небесах. Кривава Соборність показала, кому болить Україна. Спіть спокійно, побратими. Хай рай Вам буде домом,” – говорить Катерина Коротчук, ірпінчанка, що навчається в податковій академії.

Усіх об’єднала спільна біда – руїна, до якої довели Україну, і яка почала забирати людські життя.

Михайло Жизневський (1988 р.н.) був бійцем Самооборони майдану та членом УНА-УНСО. Тут його знали під прізвиськом Локі.

Він помер від вогнепальних ран, яких зазнав у горнилі війни, на столичних барикадах.

Соратники вивчають обставини загибелі Жизневського.

“Багато загадкового залишилось пов’язаним з його смертю. За версією влади він загинув від мисливського набою типу “жекан” 12-го калібру, такий використовують на великого звіра, нібито вистріл був з 80 метрів, але коли хлопці з правого сектору відкинули «Беркут» , а загони самооборони закріпились на старих позиціях на вулиці Грушевського, у нас була змога дослідити місце загибелі Локі. В радіусі декількох метрів ми знайшли декілька стріляних гільз від табельного вогнепального ПМ (пістолет Макарова), який є на озброєні силовиків, а також патрон що дав осічку,” – каже Ігор Мазур колишній політв’язень часів Кучми, та людина яка близько знала Михайла.

“Враховуючи що куля яка  вразила Михайла пройшла на виліт, а вхідний отвір був не великий, можу підозрювати що Локі вбили силовики з “не афішованого” вогнепалу , або це зробив снайпер. Снайперів найманців завжди використовують в таких конфліктах як виконавців брудної роботи. Як правило, це люди які працюють по контракту за великі гроші і мають підпорядкування вищим офіцерам спецназу, як і “бригади смерті”, що викрадають людей,” – додає Мазур.

Ще донедавна цього молодого хлопчину білоруського походження мало хто знав поза майданом та його оточенням.

“Я познайомився з Локі на Євромайдані, ще до початку активних бойових дій. Хлопці з Приірпіння часто возили дрова для обігріву та приготування їжі майданівцям. Локі завжди  зголошувався на розвантаження  транспорту, якщо тільки не був на чергуванні. Це був молодий і веселий хлопець який випромінював оптимізм і молодечий запал,” – розповідає один з чловіків, що мешкає в Ірпеній через репресії побажав залишитись невідомим.

Чоловік звертає увагу на деталі, які в цей день багато хто помітив:

“Зважте на символізм у цей день. Михайла Михайловича Жизневського відспівують у Михайлівському соборі. 26-го січня у день поховання, йому виповнилося б рівно 26 років. Знаєте, це особливе відчуття – проводжати у вічність героїв, які загинули у буремні революційні дні. Це  не можна порівняти з жодним аналогічним скорботним дійством.  Адже тут скорбота не відчувається, як безнадія і невиправна  втрата, бо Герої не вмирають, вони переходять в інший вимір – духовного співіснування з нами, з живими. І я знаю, що коли сумнів затьмарюватиме твій розум, а страх  скує твою волю, завжди згадаєш про героїв які віддали життя і не зламались! Героям Слава.”

Сьогодні Жизневського вже називають “білорусом з українською душею”, “справжнім патріотом України”, “героєм”.

Вражало, як багатотисячний натовп молодих і старих, жінок і чоловіків, дітей пройшов скорботною ходою столичного середмістя, проливаючи щирі сльозу скорботи за черговою жертвою політичного режиму, і наповнюючи повітря гучним: “Герої не вмирають!”, “Герої не вмирають!”.

Саме в такі моменти віриш, що смерть одного не буде марною, а дасть наснагу мільйону іншим переосмислити свою систему цінностей і розпочати розбудову нової України з себе і свого оточення. Саме в такі моменти розумієш ціну людського життя і силу духа об’єднаної нації, яка готова з подвійною силою підніматися на захист братів і сестер, своїх природних прав на життя, свободу, право бути людиною…

Скільки ще ви нас будете вбивати!?

P.S. (У понеділок поховали ще одного загиблого – Романа Сеника.

Хоча похорон відбувся у рідному селі покійного – на Львівщині, люди з’їхались не лише з цієї області а й з сусідніх регіонів.)

Автор: Андрій Сніжко