Громада Приірпіння

Через місяць після загибелі легендарного комбата Олександра Гуменюка у його синів був день народження. Хлопцям-близнюкам виповнилось по 11 років.

Вони пішли до магазину і придбали на подаровані людьми кошти  комуфляж літній та зимовий, 2 плащі, берці, спальник. Все це передали солдату, який мав вирушати в зону АТО. Той дуже здивувався таким вчинком дітей.

Дружина ж загиблого комбата Олександра Гуменюка вже півроку їздить у зону АТО як волонтер. За цей час вона побувала неодноразово під Дебальцево та їздила в Піски, де точилися бої. Саме з нею “Громада Приірпіння” вирішила записати інтерв’ю, аби мешканці регіону мали уявлення про те, які герої живуть поруч з нами.

Ольга Матюшина: Як Ви знайшли в собі сили зайнятися волонтерством, коли залишились самі із трьома дітьми на руках?

Олена Гуменюк: 11-й батальйон “Київська Русь” створив мій чоловік. Це було його дітище, яке я не могла полишити на призволяще. Мені як нікому відомо про всі проблеми армії. Більш за все я переживаю за кожного окремого хлопчика на передовій.

Саша вважав своїм боргом повенути всіх синів своїм матерям, незалежно від того скільки їм років. Він опікувався кожним солдатом. Я вважаю своїм боргом продовжити шлях чоловіка, тож тепер опікуюсь нашими бійцями як тільки можу.

Варто зазначити, що в складний для країни час прості люди почали гуртуватись. Хтось робить грошові перекази. Хтось приносить мені теплі речі, білизну, засоби гігієни, харчі щоб передали хлопцям в зону АТО. Люди знають, що під моїм контролем все  доходить безпосередньо на передову.

Спочатку я лише передавала речі через перевірених людей. Зокрема активно співпрацювала з ГО Козацьке братство  бойвого звичаю Спас “Сокіл“, козаки якого у квітні 2014 року поповнили лави 11 батальйону.

За зібрані кошти нам разом зі спасівцями вдалось придбати 3 каліматорних приціла (вартість приблизно 10 тис.грн), пристрій нічного бачення (70 тис.грн). Дані кошти переводили люди на картковий рахунок, який був відкритий на потреби 11-го батальйону.

Місцевий підприємець з Коцюбинського передав УАЗ. “Спасівці” його забронювали і передали в Корнієвський взвод 11-го батальойну. Разом з УАЗом мої діти передали оберіг, іграшку чебурашку.

 Цей оберіг має велику цінність для моїх дітей. Ми збирали чебурашок.

У дітей був чебурашка-тато і чебурашка-синочок. Чебурашки-мами тільки не мали, все ніяк не могли ніде знайти. Коли мій чоловік ішов на фронт діти йому з собою дали чебурашку-синочка, а чебурашку-тата дома лишили.

Коли Саша загинув, разом з його особистими речами чебурашку-синочка нам повернули. І  ось коли відправляли УАЗ для 11 батальйону діти передали чебурашку-тата щоб він оберігав бійців, а чебурашку-синочка лишили цього разу вже вдома.

— Коли люди дізнались про те, що ви самі стали волонтером, хто зголосився допомагати?

— Ви знаєте, допомога часом приходить зовсім неочікуванно і від зовсім незнайомих людей. Так зі мною зв’язалися дівчата, Катя та Інна. Вони працюють в якісь рекламній агенції, якій саме вони не назвали, не хотіли на цьому робити рекламу. Ці дві молоді особи передали мені 10 тис.грн на каліматорний приціл і окремо на забезпечення 10 чоловік берцями, термошкарпетками та 10 комплектів термобілизни. Всі ці речі були передані айдарівцям.

Для Айдару трохи пізніше я придбала власними силами і передала 2 радіостанції, які на передову було відвезено хлопцями з  ГО «Бучанська Варта». Транспортні витрати я також брала на себе.

Згодом Катя та Інна профінансували закупівлю більше ніж 300 пар термошкарпеток, які були передані в 25 батальойн “Київська Русь” та 128 батальйон. Також було закуплено 700 шт. балаклав на майже півсотні тисяч гривень. (12 тис. мені принесли кримчани, 10тис. дали знов ті ж дівчата Катя та Інна, київська музична школа №8, яку відвідують мої діти, теж зібрала 5 тис. Далі дещо додала наша школа та  бібліотека. Відгукувались і просто небайдужі й незнайомі мені люди).

Ці балаклави “Бучанська Варта” доправила на фронт. Їх роздали 11 та 25 батальйонам “Київська Русь”. Також частину отримали в 128-му батальйоні та наша білоцерківська 72 бригада. Чесно кажу, коли проїзджали блокпости, і де бачали хлопців без балаклав, то давали і їм.

— Я знаю, що не лише дорослі допомагають. Як діти підтримують солдатів на передовій?

— Дуже багато діти малюють для солдатів. Їх малюнки ми кожного разу доставляємо на фронт.

Це дуже піднімає бойовий дух нашим бійцям.

До новорічних свят діти також зробили вітальні листівки.

Особливо хочу відмітити нашу коцюбинську 18-ту школу і бібліотеку.

Діти і працівники школи збирали кошти, бібліотека робила сувеніри і продавали на ярморку.

За зібрані кошти ми вдягнули одного коцюбинського солдата Руслана Остапенко – сина депутатки Марії Пегети. Йому передали комуфляж літній та зимовий, теплі штани, берці, спідню білизну, шкарпетки, засоби особистої гігієни.

Меньше чим через місяць він попав під обстріл градів, і його форма обгоріла, тож ми його всім селищем вдягали вдруге. Знайшли для нього і куртку,  і штани, і камуфляж, і шкарпетки. Мати хлопця, Марія Пегета, із сльозьми на очах, висловлює подяку всім небайдужим людям, дітям та працівниками школи і бібліотеки. Місцева влада не допомогла нічим.

Депутатка бідкається, що навіть запрошення на Новорічне свято в місцевий клуб не дали дітям Руслана, хоча знали, що вона пенсіонерка і сама опікується двома онуками, поки їх батько захищає Вітчизну. До речі, мої діти також не отримали запрошення на новорічну ялинку. Дуже дивує байдужість влади, у нас в селищі всього 17 родин, в яких чоловіків мобілізовано, і, окрім нас, є ще одна родина – Стрюкових.

— Коли Ви особисто поїхали в зону АТО?

— У “Бучанській Варті” поломалась машина, під час однієї з  поїздок у них просто відлетіло колесо. І нам просто більше не було чим возити допомогу і передавати передачі нашим хлопцям. У нас виникла невелика перерва.

І от тоді один знайомий мені сказав, що продає машину. Коли я спитала за скільки він може продати мені машину. Він відповів, що готовий продати її мені за 30 тис.грн, аби вона приносила користь хлопцям на передовій. На таку пропозицію я погодилась, придбала власним коштом старенький Volkswagen Transporter, який отримав позивний “Бусінка”.

Так як я сама не керую автівкою, то передала бус нашому хлопцю – Олександру, позивний Порох. Він – мозковий центр у нашій волентерській справі, саме він ремонтував ЗІЛ з причепом для пересувної лазні від небайдужих гостомельчан.

Ми активно співпрацюємо з ГО “Спілка ветеранів Афганістану Оболонського району м.Києва”, які також організовують збір гуманітарної допомоги для бійців АТО. Як правило перед кожною поіздкою ми у них завантажуємось, громада Оболоні активно допомагає.

У свою чергу ми також не лишаємось байдужими до проблеми сусідньої громади. Коли до нас звернувся голова ГО  “Спілка ветеранів Афганістану Оболонського району м.Києва”, що немає пайків для вдов та матерів, чоловіки і сини, яких загинули в Афганістані, ми разом з Бучанською Вартою та Сашею Порохом спільними зусиллями збирали пайки.

Після того, як вивели 11 батальйон з Дебальцева, у жовтні я возила гуманітарну допомогу 25 батальйону, який лишився в районі Дебальцева, смт.Чорнухіно. Тоді з нами їздила волонтерка Жанна Каменева другим бусом.

Всього в Дебальцево я возила гуманітарну допомогу тричі. Потім ще три рази їздили під Піски. Перший раз під Пісками ми розвантажувались в “домі Сонця” (колишня вілла можновладця).

Ось що залилилось тоді від басейну.

У середині будинку ми побачили ось такий патріотичний напис.

На початку січня спільними волонтерськими зусиллями сформували гуманітарну допомогу. Їхали ми чотирма машинами. Мали відвезти один камаз лісу, 2 п’ятитонні вантажівки з пінопластом та овочами (картопля, морква). Пінопласт потрібен був вкрай для утепління блокпостів.

Мій бус, Бусінку, ми, як завжди, завантажили разом з афганцями з Оболонського району, в ньому були матраци, консерви, вода та медикаменти.

Найважче було відшукати кошти на паливо для цієї поїздки. Треба було 2,5 тонни дизпалива.

Варто відзначити, що підприємці зробили нам знижку, але все одно сума чимала вийшла – 16 тис.грн. Це були мої власні кошти. І ми поїхали.

Дорогою до нас приєднався ще один бус Жанни Каменевої з Ірпеня, яка везла новорічні подарунки від громади Приірпіння для бійців 11-ого батальойну. Серед подарунків були солодощі, термобілизна, шкарпетки та інші вкрай корисні речі.

Подарунки були різнопланові, їх вручали особисто бійцям 11-ого батальйону.

— Наскільки мені відомо, Ви під час останньої поїздки в Піски, які поблизу Донецького аеропорту, потрапили під обстріл. Як вдалося повернутися?

— Остання поїздка в Піски 12-13 січня дійсно була найважчою. Ми їздили двома машинами.

Зранку місто постійно обстрілювали.Дозвонитися ми нікому не могли. На блокпості ми зустріли таких же волонтерів як і ми. Зазвичай нас зустрічав супровід. Цього разу ми так нікого і недочекались.

І от ми разом з волонтерами, яких перестріли, поїхали під “Республіку Мост” (це жартівлива назва блокпосту на в’їзд у Піски). Там ми зустріли хлопців, вони нам розповіли, що “дому Сонця” більше немає. Саме сюди ми привозили свою першу допомогу в Піски.

Гуманітарну допомогу ми привезли для Правого сектору. Тож тоді постало питання, як передати це все хлопцям. Дізналися, де вони і на якій вулиці.

Тривали обстріли. Ще один бус з допомогою, як і ми, ганяв по місту у пошуках хлопців. Коли ми приїхали в розташування, мені відззвонилися “січовики”, розповіли, що вони теж попали під обстріл і що в них все згоріло. Тоді ми поділили гуманітарку між “січовиками” та Правим сектором.

Хлопці були дуже раді домашнім закруткам від громади Оболоні.

Коли побачили москувальні халати від нашої коцюбинської полікліники, хлопці сказали, що це як раз те, що зараз треба.

Також серед передачок були сухі борщі від небайдужих коцюбинчанок. Наше спілкування з хлопцями відбувалось під мінометний обстріл. Вони нас люб’язно запросили до своєї оселі.

Попри вмовляння сісти і перекусити – ми поїхали, бо час був їхати далі. Біля “Республіки Мост” розвантажили другу половину буса. І тут хлопці були дуже раді привезеному, сказали, що в них вже нічого не залишилось.

Другий бус, який завантажили в Спілці ветеранів Афганістану Оболоні та ВОВ “Українці разом” передали “січовикам”.

Це вже був наш останній пункт призначення, “січовики” пригостили нас дуже смачним печеням (жаркое на рус.), запропонували ще борща, але ми відмовились.

Потім ми ще передали медикаменти для лікарки з позивним Кроха.

Напередодні був обстіл і у них вже теж не залилилось геть нічого. Тому те, що ми привезли вони радо забрали. До слова, наш коцюбинчанин Віктор Гапонов, який є власником аптек в селищі, передав дуже цінні кровозвужуючі препарати.

Тут варто зазначити, що першим в селищі організавувати збір ліків по аптекам почав масажист Руслан з місцевої поліклініки. Збирав він не лише ліки, а й харчі.

— Які подальші плани у волонтерської сотні Приірпіння?

— Ми вже готуємо чергову передачу. Але про неї я розповім після того, як повернемось з зони бойових дій. Я обіцяю, “Громада Приірпіння” про це дізнається першою.