Після Дебальцево нас відпустили додому

0

Коли ми відходили з Дебальцево, як я вже писав, нас направили в Артемівськ.

Стомлені, очі червоні та закисші після 10-ти годин на броні  всі посміхалися. Італи одне одного з днем народження.

Але іноді очі зустрічали сумні погляди і ти точно знав – у нас є довхсоті… Ще декілька годин вони бились з нами пліч-о-пліч. Але всі розуміли, що втрати могли б бути значно більші й кожен усвідомлював, що народився наново.

Так дивно чути тишу, коли нічого не свистить. В Артеміську пішли в піцерію. Вирішили порадувати себе чимось смачненьким. І тут ти розумієш, що є кран і з нього ллється тепла вода. І вмиваєшся… Відчуваєш вперше за місяць себе госпорадем життя, бо до цього місяцями втирався вологими серветками.

у тих, хто їхав на ЛАЗ-і понадувало очі, бо скло повибивало уламками під час обстрілів.

Безымянный

База, на яку ми приїхали, – суцільний бардак. Таке враження, що на нас не чекали.

Безымянный

Зрозумівши, що з ночівлею біда – вирішили спати в бусі доброго друга Ігоря – волонтера з Чернівців. Цей бус ми називаємо Одуванчиком.

Але тут ще один наш знайомий самооборонівець Олексій запропонував перебути у друзів. Виявилось, що в нього в Артемівську є знайомі і ми можемо там заночувати на квартирі.

Безымянный

А наступного дня ми винайняли вдесятьох одну квартиру. ДУШ!!! Це щось неймовірне! Це феєрія! Це… промто не вистачає слів…

Та останню ніч перед відправкою у відпустку ми все-таки ночували в Одуванчику, бо продовжити оренду нам не могли.

Безымянный

І от нарешті така довгоочікувана погрузка в автобуси. Сумки та рюкзаки на наявність зброї та боєприпасів перевірені, можна сідати в автобус.

Поки виїжджали з Артемівська, жартували, сміялись. І тут раптом тиша… Сумні погляди. У декого сльози на очах…

Думки приблизно однакові, згадували як їхали сюди, згадували товаришів, і ще багато різних думок, але про це – наступного разу.

Настрій повернувся після Ізюму. Всі зрозуміли: ми їдемо туди, де нас чекають. Почались дзвінки дружинам, батькам, друзям, колегам, знов дружинам…

Київ. Метро, таксі і я вдома. І нарешті – обійми коханої дружини!

Безымянный

Хлопці, навіть якщо ви на передовій і вам тяжко, не ображайте своїх коханих. Повірте, їм без вас ще тяжче, аніж нам там.

Дуже скучив за моїми красунями, за моїми донечками, не можу дочекатись щоб найніжніші в світі рученята обійняли мене. Вони зараз в бабусі у іншій області, бо дружинам має працювати і самій вкрай важко.

Поїздку до малечі довелось відкласти, бо занедужав. Але у порядку денному найголовніше побачити тих, для яких ти виборюєш мирне небо.

БезымянныйАвтор: Олексій Кузьменко, коцюбинчанин та “демальянсівець”

Leave a Reply

Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Громаду Приірпіння" не пізніше 2 речення.

Редакція може не поділяти думок чи висловлювань автора блогу чи коментатора.
Контакти редакції: Ірина Федорів, Олена Жежера pigmaliones@gmail.com, +38 050 2000 539