Громада Приірпіння

Автор: Богдан Хомич

Привіт! Мене звати Богдан. Я з смт Коцюбинське. Мене разом із десятками тисяч хлопців призвали до армії на початку конфлікту в Україні.

Я потрапив до 72-ої бригади. Спочатку ми прибули на десятиденні збори, які ми проходили на полігоні під Білою Церквою.

Але, коли конфлікт почав загострюватись, нас перемістили і почали готувати до масштабних навчань.

Після тижня тренувань нас посадили в ешелони і відправили спершу до Запорізької області, де ми вичікували.

Згодом нас виставляли на блок-пости, де ми перевіряли автомобілі на наявність зброї.

У той момент, коли конфлікт почав розростатись, у деяких місцях почалася стрілянина (спочатку з автоматичної зброї).

Нас масово почали перекидати в Донецьку область, де ми ставили блокпости на стратегічно важливих маршрутах, через які проїжджали колони нашої техніки.

Мене і мій підрозділ кинули біля села Тарани, через який пересувались колони, які прямували до Луганської області.

Наш підрозділ повинен був прикривати колони від ворога, який закріпився на стратегічно важливій висоті Савур-Могила З неї в хорошу сонячну погоду було видно до 60 км навкруги.

Ми мали обстрілювати висоту при наближенні колони з міномету димовими мінами.Так тривало не довго. З часом ворог почав сильнішати, їм почали підвозити зенітні установки і АГС-и. Почалися перестрілки, до нас підвезли підкріплення.

На той момент нас стояло майже 100 чоловік (близько 30 із Національної Гвардії,10 із 2 Мин. Батареї один бойовий розрахунок (1 міномет), 10 з піхоти (1 БМП), і по 25 чоловік з ГРВ і ПТВ (в яких не було боєприпасів для ураження танків, бо спочатку їх у ворога не було).

Ще через тиждень у ворога з’явилися РСЗО (так звані ГРАД-и) й міномети, якими вони почали обстрілювати стоянки ЗС України.

У той момент ЗС були не готові до такого, через що поплатилися життям дуже багато хлопців. Їх, як і мене, просто призвали захищати свою Батьківщину через чиновників, які обкрадали Україну, через тих, хто хотів і хоче забрати частину нашої Батьківщини…

Але згодом ми навчились воювати і захищатись.

Коли ворог обстрілював нас із невеликої дальності, ми стріляли їм у відповідь. Після декількох мінометних залпів вони замовкали.

Головна мета — викурити їх з місця, де вони вже пристрілялись й ведуть по нас вогонь.

Нам щастило. Такий “фінт” ми проробляли разів 14,  і в нас були всі живі. Щоправда, було два “трьохсотих” (для цивільних: “трьохсоті” — це поранені).

У вільний час, коли не було обстрілів, ми копали дедалі глибші й ширші бліндажі, щоб де б ти не був — міг сховатись.

Так тривало близько двох тижнів. У бліндажах.

Далі ворог зібрав сили і пішов у наступ, який почався якось близько четвертої ранку. Спочатку почав стріляти “танчик”, до якого згодом під’їхав другий, за ними пішла піхота ворога і 2 БТР.

Це проти нашої 1 БМП, 1 міномету, 2 станків АГС і ста автоматів.

Наступ ми відбили близько 12-ої дня без втрат з нашої сторони, але з великими втратами з їхньої.

За весь цей час ми просили командування про підтримку, бо ворога було набагато більше, але ми розуміли, що ми в оточенні, і підмоги не буде.

Близько 13-ої години до нас прорвалась авіація, яка зачищала територію, з якої йшов ворог, поки не збили один СУ-25.

Пілот, на щастя, катапультувався, і його забрали з блокпосту наші.

Далі знову почалася стрілянина, але без наступу ворожої піхоти. У той момент ми знищили 1 БТР. Стрілянина вщухла близько 12-ої ночі.

Іноді були тихі й спокійні ночі…

Ніхто не спав, бо ми очікували другої хвилі наступу. Ми чули, як переміщується їхня техніка, але нічого не сталося. Техніка поїхала в сторону Савур-Могили.

За декілька днів знову почали нас бомбити, але вже з двох сторін одночасно, і ми були не готові до цього, це був дуже влучний коректувальний вогонь з міномета і гаубиці, який тривав майже годину.

У той день ми понесли перші втрати: було два “двохсотих” (герої не вмирають) і п’ять тяжких “трьохсотих”.

Не зважаючи на оточення, поранених хлопців вивезли в тил і доправили до шпиталю (всі живі,один і досі в тяжкому стані).

Втрат ми зазнали також і в не живій силі: було знищено наш боєкоплект разом із мінометом, підбита БМП (але на ходу), а також 3 машини колесного ходу.

Ми були вже не боєздатні, але ми не залишали свій блокпост, бо тільки через нього наші хлопці з 72-ої та 79-ої ботгадмогли вирватись з оточення.

Стояли майже тиждень в окопах, бо не можна було вилізти через арт-обстріли.

Було прийнято рішення вивести небоєздатні підрозділи.

Так із проривом ми опинились в тилу. Звідти я виїхав у відпустку, і вже потім Ігор Домбровський повідомив, що 72-га (2-ий бат) та 79-та вирвались з оточення.

Я обов’язково повернуся назад, адже хтось повинен захищати Батьківщину.

Автор: Богдан Хомич, коцюбинчанин